Іноді буває так, що кримінальна справа не йде в тому сенсі, в якому повинна йти. Вона не розкривається, не формується, не набуває обрисів. Вона просто існує ніби за інерцією, ніби сама по собі. Саме так виглядає історія зі сфабрикованою справою проти вченого Олега Мальцева.
Спочатку все відбувалося в рамках встановлених процедур. Справу порушили в ДБР, розпочали збір матеріалів. Тривали слідчі дії. Але рік минув, а віз і нині там. Як не намагалися, нічого не знайшли. Тоді справу передають до СБУ. Можливо, з надією, що саме там, в інших умовах, в іншому контексті, вдасться знайти «зраду», а може бути і щось серйозніше. Паралельно починаються рухи в Національній поліції. Здавалося б, в цьому немає нічого протизаконного: взаємодія відомств і обмін даними. Однак, що ми спостерігаємо насправді? І хоча відповідь вже дана бельгійською правозахисною організацією Human Rights Without Frontiers, яка назвала справу проти вченого сфабрикованою, спробуємо ще раз розставити всі крапки над «i» і подивимося на цю справу більш комплексно.
Чи можна бути незадоволеним кількістю того, що знаходиться в рамках закону?
Один з найцікавіших моментів у цій справі пов’язаний із вилученням зброї. Зробимо ремарку: вилучення не бойової, а спортивної та мисливської зброї, і не з таємного схованки, а з офіційного володіння. Проте факт її наявності викликав бурхливу істерику: спочатку в соцмережах, де межі між фактами та емоціями давно розмиті, а потім і у сторони обвинувачення.
Кримінальне провадження за статтею 263 Кримінального кодексу України (незаконне поводження зі зброєю) з’явилося практично відразу. Мабуть, діяла така логіка: якщо зброя є, значить, вона незаконна. А якщо її ще й занадто багато, значить, щось тут не так. Але згодом з’ясувалося: дозволи на всю вилучену зброю оформлені, документи в порядку, реєстрація зроблена згідно з чинним законодавством.
І ось тут починається, мабуть, найтонший сюжет. Сторона обвинувачення продовжує наполягати на 263 статті тільки тому, що… незадоволена кількістю вилученої зброї. Чи можна бути незадоволеним кількістю того, що знаходиться в рамках закону? Очевидно, можна, якщо чиїсь емоції підміняють норму. І крім як спробою інтерпретувати норму як аномалію, якщо вона не вкладається в звичні рамки, це назвати не можна.
Тим часом пояснення виявилося прозаїчним. За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, Олег Мальцев — засновник Міжнародної федерації спортивної та тактичної стрільби. У федерації може бути інвентар, а спортивна зброя може бути легальною.
Фінал епізоду виявився формально логічним: суд першої та апеляційної інстанції постановив повернути зброю законному власнику. Але після такого бурхливого емоціонування з боку обвинувачення виникає відчуття, що часом дотримання закону виявляється не аргументом, а дратівливим фактором.
Режим очікування активовано. Прокурор Руслан Войтов
Інша особливість цієї справи полягає в швидкості її розгляду. А точніше, в практично повній відсутності цієї швидкості і затягуванні процесу. З моменту пред’явлення підозр і взяття людей під варту час став відігравати окрему роль.
Сторона обвинувачення, за спостереженнями захисників, вдається до методів, які, при зовнішній законності, дають один і той же результат — продовження запобіжного заходу.
Наведемо приклад: сторона обвинувачення двічі продовжувала терміни досудового розслідування, при цьому після передачі матеріалів до суду з’ясувалося, що за ці 4 місяці ніяких слідчих дій зроблено не було. Тобто терміни штучно затягувалися, щоб тримати людей під вартою.
Або ж інший приклад полягає в тому, що зараз робить сторона обвинувачення, прагнучи якомога довше відтягнути момент початку розгляду доказів по суті. Інакше як процесуальними «диверсіями» це не назвеш.
Таке поводження з часом перетворює його з нейтрального ресурсу на засіб тиску. У цьому випадку сам хід слідства стає фактором, що впливає на учасника справи не тому, що встановлено провину, а тому, що час йде, підсудні вже дев’ятий місяць у СІЗО, а рішення все не прийнято.
Замість вагомих доказів відео з вкраденого комп’ютера
Зазвичай прийнято, якщо мова йде про докази у кримінальній справі, то очікується щось вагоме: речове, юридично грамотно оформлене, отримане з дотриманням процедур. У випадку справи Олега Мальцева все інакше. У центрі уваги опиняється не задокументована зустріч з «кураторами», не «диверсія», а відеозапис з внутрішньої наради Європейської академії наук України.
На цій нараді обговорювалося, що робити в разі окупації Одеси. Як захистити майно, літніх колег, самих себе. Повернемося трохи назад, коли відбувалася ця нарада: весна 2022 року, ситуація в Одесі, м’яко кажучи, тривожна, тези про те, що місто може бути окуповане, лунали не в кулуарах, а з центральних каналів від самої адміністрації.
Однак важливим у цьому епізоді стало навіть не зміст відео, а спосіб, яким воно було отримано. Дане відео не було у відкритих джерелах, воно зберігалося на робочому комп’ютері, який був викрадений, а момент крадіжки зафіксований на аудіозаписі. Як після цього відео опинилося в справі — питання, на яке поки немає переконливої відповіді. Але відомо, що при його отриманні не використовувалися відкриті джерела, незважаючи на посилання в матеріалах справи на так званий протокол Berkeley.
Конституція України (стаття 62, частина 3) і Кримінально-процесуальний кодекс прямо вказують: докази, отримані з порушенням закону, є неприпустимими. Питання в тому, чи всі сторони однаково тлумачать ці статті.
“Нарубати і замісити”. Євген Волошенюк
Є й інші нюанси. Наприклад, той факт, що з години запису іншої наради Академії, де Мальцев прямо говорить, що так звана «воєнізована група» – це підготовлене українське підпілля на випадок окупації міста ворожими військами, в офіційний рапорт співробітник військової контррозвідки СБУ Євген Волошенюк вніс приблизно 10 хвилин. І не просто вніс, а надав їм власного змісту та інтерпретації. Вирвані із загального контексту фрази були оформлені як ключові докази. Решта не увійшла.
І ось тут з’являється те, що юристи називають порушенням принципу повноти та об’єктивності досудового розслідування. Тому що крім першого відео існує друге, яке пояснює сказане в першому. Незважаючи на те, що стаття 9 КПК України вимагає від сторони обвинувачення досліджувати не тільки обставини, які викривають особу, але й ті, які її виправдовують або пом’якшують її провину, згадка про друге відео, ймовірно, не входила в плани Волошенюка. У нього, як пишуть в іронічних коментарях, попереду маячило підвищення.
Тим часом, вся історія вкладається в часові рамки. Тоді, у 2022 році, обговорення заходів самооборони відбувалося не тільки в рамках емоційної реакції, а й у рамках офіційної державної політики.
Експертиза «восьмиденка». Швидко, зручно і в дусі часу
Не менш цікава доля експертизи цього нещасливого відео. У матеріалах слідства сторона обвинувачення посилається на висновок, виконаний судовим експертом СБУ зі стажем роботи 1 рік за… 8 днів. А комісія експертів Мін’юсту працювала над цією ж самою експертизою 68 днів. Тобто експерт СБУ провів дослідження в 8 разів швидше, ніж комісія фахівців Мін’юсту, до складу якої входять експерти з 20-річним досвідом. Але справа навіть не в цьому, а в підпорядкованості та конфлікті інтересів. Установа, яка проводить експертизу, повинна бути незалежною від органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та суду.
І тоді виникає головне питання: яка вага доказу, якщо він виник на межі між тим, що є, і тим, що хотілося б побачити?
“Ти будеш їсти через трубочку!”
У справі Олега Мальцева ми, здається, бачили все. Але сьогодні ця справа поступово починає обростати побічними сюжетами, кожен з яких як лакмусовий папірець. Один з них — це те, як поводяться представники обвинувачення щодо адвокатів. Поведінка, про яку в нормальній юридичній практиці прийнято не говорити вголос, тут стає майже центральною темою.
Грудень 2024 року. У будівлі суду співробітник військової контррозвідки СБУ, Євген Волошенюк, звертається до адвоката з прямою погрозою — та сама фраза про «трубочку», через яку, за його словами, вона буде їсти, а йдучи коридором штовхає її ногою. Все це відбувається в стінах суду і при свідках. Тобто в робочий час співробітник військової контррозвідки замість того, щоб виконувати свої прямі службові обов’язки, прийшов до суду погрожувати адвокату.
Далі — січень 2025 року. На судове засідання приходить одеський активіст, який, за деякими даними, курирується СБУ. Він погрожує адвокату Панченко «громадською думкою», після чого в його телеграм-каналі з’являється публікація з фото адвоката. За допомогою ботів починається цькування адвоката в мережі Інтернет. Були заклики до оприлюднення особистих даних адвоката та її адреси проживання, а також висловлювання про фізичну розправу з адвокатом біля суду.
Паралельно зі справи йдуть двоє адвокатів. Причина неофіційна, але показова: погрози військкоматом.
У квітні 2025 року відбувається подія, яка в іншій правовій системі викликала б ефект вибуху бомби. Адвокат Ольга Панченко, головна фігура захисту в цій справі, заарештована. За тією ж справою, в якій вона здійснювала захист. Після завершення розслідування прокурору від сторони захисту були відкриті матеріали справи, відкривала їх адвокат Ольга Панченко. Документи відкривали в присутності того самого прокурора, який менш ніж через два місяці вручив їй повідомлення про підозру і наполягав на її утриманні під вартою без права внесення застави. При цьому підозра адвокату була підписана без дати.
В інформаційному полі адвокати, які підтримали колегу, зазнали погроз і тиску з боку заангажованих активістів і журналістів. Були спроби розв’язати проти адвокатської спільноти інтернет- цькування. Деяким з адвокатів навіть дзвонили з СБУ і намагалися провести «профілактичні бесіди» про неприпустимість підтримки колеги.
І вишенька на торті — це травень 2025 року. З’ясовується, що нині вже підполковник військової контррозвідки СБУ Євген Волошенюк півроку прослуховував телефон адвоката. Він підробив рапорт, де видав телефон адвоката за телефон Олега Мальцева, знаючи, що прослуховування телефону адвоката вимагає особливих процедур і санкцій, він шляхом підробки документів обійшов ці процедури.
«Я бачив два удари в корпус». Ціна показань
У справі Олега Мальцева йдеться не тільки про долю вченого, а й про тих, хто опинився разом з ним у СІЗО. Вони не засуджені, не визнані винними, але їх продовжують тримати в СІЗО як заручників. Свідчення в будь-якій справі, як передбачається, потрібні. І сторона обвинувачення, судячи з усього, вирішила, що свідчення можна не збирати, а вибивати.
І такий прецедент є. Колишній журналіст, який не визнавав себе винним, проте через 4 місяці перебування під вартою в СІЗО пішов на угоду зі слідством, визнав себе винним в участі в незаконному воєнізованому формуванні.
Як повідомляє портал Верба Новини, «коли усні погрози вичерпали себе, щодо Мирослава Бекчіва в Одеському слідчому ізоляторі застосували фізичний вплив.
«Я бачив два удари в корпус — в область сонячного сплетіння. Далі пролунала фраза: «Ти ще довго будеш з себе героя корчити?» — і задушливий прийом. Побиття Мирослава відбувалося в присутності оперуповноваженого третього корпусу Мазуренка Володимира Васильовича. Він стояв поруч із співробітниками СБУ, мовчки спостерігаючи за беззаконням».
«Скільки подібних епізодів, пов’язаних з побиттям Мирослава Бекчіва, було — невідомо. Однак уже через кілька тижнів він погодився на угоду, отримав умовний термін і того ж дня покинув СІЗО».
“А судді хто?”
Суд, в ідеальному уявленні, це остання надія на неупередженість. Саме суд повинен виносити рішення, спираючись на текст закону і логічну зв’язність доводів. Але справа Олега Мальцева з самого початку складається інакше.
Судді в цій справі постійно змінювалися один за одним. Іноді з поважних причин, а іноді, як припускають адвокати, просто тому, що мало хто хоче вписати собі в послужний список явно проблемний процес. Занадто очевидна сфабрикованість справи і «притягнуті за вуха» докази. Ніхто не хоче бути суддею, який «був у цій справі».
У підсумку сьогодні процес розглядає суддя Юрій Кривохижа, який, на думку адвокатів, грає на боці прокуратури.
Виникає відчуття, що ми спостерігаємо не за судовим розглядом справи, а за театральною виставою. Гра ведеться за правилами, але правила задані кимось іншим і десь поза процесуальною залою. Учасники на місцях, протоколи оформлені, репліки вимовлені. Тільки питання, хто слухає?
Можливо, саме в цих паузах між текстами законів і реальними діями зали суду і звучить головна інтонація цього процесу. Не голосом обвинувачення або захисту, а мовчанням тих, хто міг би сказати: «досить». І не сказав…
***
Якщо спробувати підбити підсумок, не втрачаючи гідності мови і без нецензурної лексики, стане ясно: те, що називається «справа Олега Мальцева», не є ні кримінальним розслідуванням в справжньому сенсі, ні спробою встановити істину, ні навіть формально переконливою слідчою конструкцією. Перед нами справа, в якій відсутня логіка, внутрішня зв’язність і хоча б видимість інтелектуального зусилля.
Півторарічне ходіння по колу, в якому будь-який привід підходить, аби тільки не відпустити вченого з-під варти, давно втратило схожість з розслідуванням і перетворилося на метод. Метод демонстрації влади і реалізація особистої помсти, факт наявності якої був виявлений французькою правозахисною організацією European Coordination for Freedom of Conscience.