Одеський вчений, доктор Олег Мальцев представив нову книжку «Машина „Зеніт“. Експериментальна база фотографії». Нова праця вченого-полімата вийшла в жовтні 2026 року в Європейській академії наук України (EUASU). Головний висновок книжки звучить несподівано: ця система виробляла людей, які вміють самостійно отримати зображення.
За цим дослідженням стоїть питання, яке стосується кожного з нас:
чому ми не помічаємо того, що лежить просто перед очима?
Як доктор Мальцев відповідає на це питання, до чого тут Харків і Київ і чому висновок книжки важливий для України, якій належить відбудовуватися після завершення війни, — розповімо далі.
Зміст
Що ми бачимо, відкриваючи коробку з антресолей?
Книжка починається зі сцени, знайомої майже кожній родині. На антресолях лежить картонна коробка. Зверху важка плівкова камера в шкіряному футлярі. Під нею другий об’єктив, тонка інструкція на сірому папері, фотобачок зі спіраллю всередині, конверти зі смужками негативів, червоний ліхтар із тріснутим склом. Іноді пожовкла книжечка для фотоаматора з чиїмись олівцевими позначками на краях.
Майже кожен, хто відкриє таку коробку, першою візьме до рук камеру. Усе інше відкладе вбік як додаток до головного предмета — те, що йшло в комплекті, «як шнурки йдуть до черевиків».
Доктор Мальцев зробив зворотний рух:
«Ця книжка почалася зі зворотного руху. Ми відклали камеру й подивилися на те, що лежало навколо неї».
У цьому жесті й полягає відповідь на ключове питання, поставлене на самому початку цієї статті. Ми не бачимо не тому, що предметів немає. Ми не бачимо, бо ще до початку розмови вирішили, який із них головний.
Чому табличка в музеї заважає зрозуміти річ?
Другий механізм небачення вчений називає прямо. Будь-яка відома річ має звичну історію: модель, завод, рік випуску, наклад. Колекціонери сперечаються про варіанти гравіювання, ремонтники — про слабкі місця затвора. Усе це правда. Але все це описує лише предмет.
«Така історія схожа на музейну табличку: модель, завод, рік. Табличка точна. Біда в тому, що вона ставить крапку саме там, де починається найцікавіше».
Табличка відповідає на питання «що це за річ?» і навіть не намагається відповісти на питання «як вона працювала?». Причому, наголошує вчений, під словом «працювала» мається на увазі зовсім не затвор і не дзеркало, а все, що мало статися, щоб у людини, яка купила камеру, з’явилися фотографії.
Третій механізм — буденність. Книжка з оптики, заводський цех, шкільний фотогурток, ремонтна майстерня, ванночки з проявником на пральній машині. Окремо нічого примітного.
«Кожна ланка окремо виглядає буденно. Поодинці це просто життя. Машиною це стає лише в зібраному вигляді».
Саме тому систему так важко помітити: її видно лише тоді, коли всі частини зібрано разом. Поки ми дивимося на одну, решта здаються дрібницями.
Що розповіли «другорядні» предмети?
Вчений ставить кожному предмету з коробки одне й те саме просте запитання: звідки ти взявся і навіщо ти тут?
Об’єктив, перш ніж у цеху відшліфували першу лінзу, існував на папері — як таблиця чисел, яку розрахувальники місяцями обчислювали вручну. Для неї знадобилися оптична теорія, школа, де цієї теорії навчали, і скловаріння, здатне дати скло з потрібними властивостями. У коробці лежить результат. Сам розрахунок до коробки не вмістився.
Інструкція виявилася ще промовистішою. Її писали для людини, яка такої камери ніколи не тримала в руках, — отже, завод уявляв собі свого покупця та його помилки. А в одній з інструкцій прямо сказано, що посібником із фотографії вона не є. З цього чесного застереження вчений робить висновок: якщо інструкція не навчає, десь мало існувати те, що навчає. І воно знайшлося — у книжках для фотоаматорів, гуртках, у старших у родині.
Бачок свідчить, що купівлею камери справа не закінчувалася: плівку потрібно було в повній темряві, навпомацки, намотати на спіраль і проявити. Людина вчилася працювати руками наосліп. Негативи свідчать, що весь ланцюжок хоча б раз спрацював. А якщо пізніші кадри помітно кращі за ранні, перед нами слід ще одного процесу: людина вчилася.
Є й сліди, яких ніхто не залишав навмисно: стерта фарба на голівці зведення, відполірована тисячами рухів пальця, витерта шкіра футляра, потемнілі від хімікатів краї ванночок. Камера з незайманою голівкою могла пролежати в шафі. Камера зі стертою — працювала.
«Наклад залишає заводські номери. Система залишає потертості».
Так і працює логіка, про яку йдеться в книжці: деталь, яку погляд відкинув як неважливу, збереглася — і з роками стала свідком. Фотографії з родинного архіву знімали, щоб запам’ятати дітей, свята й мандрівки. Ніхто не збирався ними нічого доводити. Саме тому, зазначає вчений у книжці, їх важко запідозрити в підганянні під схему.
Як довести, що невидима система існувала?
Доктор Мальцев сам формулює заперечення, яке поставив би будь-який скептик: можливо, дослідник просто взяв розрізнені речі й намалював між ними стрілки?
Відповідь — метод, знайомий читачам із нідерландського дослідження доктора Мальцева, про яке ми розповідали. Відновлювати систему, якої більше немає, доводиться так, як криміналіст відновлює подію, якої він не бачив. За слідами.
«Один слід нічого не доводить. Відбиток пальця на склянці каже, що людина тримала склянку. Коли тримала, навіщо і що було далі, відбиток не скаже».
Картина з’являється тоді, коли незалежні сліди, залишені різними людьми для різних цілей, складаються в один причинний ланцюг без суперечностей. Вчений зібрав свідчення тринадцяти класів — від наукових підручників із розрахунку об’єктивів і збірників задач для студентів-оптиків до заводських стандартів, квитанцій ремонтних майстерень і родинних архівів. Автори цих слідів не знали про існування одне одного. Але вимога, записана в одному підручнику, виявляється виконаною в об’єктиві, а причина цієї вимоги видна в корпусі камери. Три різні автори, три різні предмети — один ланцюг.
До чого тут Харків і Київ?
У цій історії є сторінка, яку українському читачеві особливо корисно побачити. Лінія камер, з якої виріс «Зеніт», починається в Харкові. Саме там 1934 року розпочали серійне виробництво та випуск ФЕДа — малоформатної плівкової фотокамери, побудованої за зразком конструкції німецької «Leica II». Перші камери збирали вручну приблизно з 80 деталей. Проте виробництво швидко перестало бути поодиноким експериментом: до кінця 1934 року виготовили близько 1 800 апаратів, 1935 року — уже понад 15 тисяч, а до початку Другої світової війни загальний випуск сягнув приблизно 160–170 тисяч примірників. По суті, у Харкові наприкінці 1930-х років було освоєно повноцінну виробничу й конструктивну лінію ФЕДа: обладнання, оснащення, допуски, порядок складання, підготовлених майстрів і накопичений практичний досвід.
(с) Доктор Олег Мальцев тестує ФЕД-2. І тестові фотографії вченого, зроблені на ФЕД-5В. Фото з архіву Експедиційного корпусу
Після війни харківський завод був сильно зруйнований, і виробництво перенесли за межі України. За результатами цього дослідження відомо, що перші зібрані там камери ще мали на верхній панелі харківську назву ФЕД.
Але головну перевірку свого дослідницького методу вчений провів на фотокамері «Київ», яку випускав київський завод «Арсенал». Її конструктивною основою стали німецькі далекомірні апарати Contax II та Contax III. Разом із документацією та обладнанням до «Арсеналу» надійшов запас деталей, тому перші камери частково збирали з оригінальних німецьких комплектувальних.
Проте історія «Києва» не зводиться до відтворення німецької конструкції. Поступово київське підприємство опановувало виготовлення власних деталей, об’єктивів і механізмів. До середини 1950-х років камеру вже комплектували об’єктивами «Юпітер-8» київського виробництва, а сімейство продовжувало розвиватися й модернізуватися впродовж кількох десятиліть.
«Київ» був складнішим за масові аматорські апарати. Він мав точний далекомір, металевий затвор із вертикальним рухом шторок, короткі витримки, змінну оптику та подвійне байонетне кріплення. Заводські посібники призначали його не лише для аматорської та професійної фотографії, а й для наукових і технічних зйомок. По суті, ця плівкова камера була розрахована на людину, яка вже розуміла фотографію, уміла самостійно вибирати витримку й об’єктив, точно фокусуватися та працювати в мінливих умовах.
(с) Доктор Олег Мальцев тестує камеру «Київ». І тестові фотографії вченого, зроблені на «Київ». Фото з архіву Експедиційного корпусу
Епоха, плівка й формат кадру в обох камер однакові, а конструкції — зовсім різні. Отже, відмінність треба шукати в завданні. Лише за конструкцією — металевими шторками затвора, точним далекоміром, байонетом, незалежністю від батарейок — дослідник відновив технічне завдання, якого не мав у документах: камера мала роками працювати в руках професіонала й не підводити. Потім висновок звірили з незалежними фактами — хто користувався «Києвом», скільки він коштував, скільки років його випускали майже без змін.
«Метод спрацював на незалежному випадку… Конструкція справді зберігає завдання, заради якого річ створювалася, і це завдання можна прочитати».
Одна камера впускала у фотографію мільйони новачків. Інша служила тим, для кого фотографія стала професією. Це не суперниці, а дві різні машини всередині однієї системи.
Що насправді виробляла ця машина?
Щоб зрозуміти, що саме відновив учений, найпростіше пройти шлях однієї фотографії від початку до кінця. Доктор Мальцев описує його в книжці на прикладі звичайного підлітка.
Задовго до того, як підліток узяв камеру до рук, вчені розробили теорію, за якою розраховують об’єктиви. Розрахувальник за цією теорією місяцями обчислював майбутній об’єктив. Завод виготовив його разом із камерою, магазин продав. Підліток прочитав інструкцію, але вона чесно попередила, що фотографії не навчає, тож він пішов до фотогуртка. Там йому пояснили, як оцінювати світло. Він зняв першу плівку, уночі у ванній проявив її та надрукував знімки. Половина кадрів не вдалася. Керівник гуртка подивився на негативи й показав, у чому помилка. Друга плівка вийшла кращою. Через рік у камері порвався затвор, і її полагодив майстер. Через п’ять років підліток купив другий об’єктив. Через десять навчив фотографувати молодшу сестру.
У цій історії беруть участь вчені, розрахувальники, завод, магазин, автор інструкції, керівник гуртка, ремонтник і сам фотоаматор. Ніхто з них не керував усім процесом і майже ніколи не бачив інших. Кожен просто робив свою справу. Але разом вони десятиліттями працювали як єдиний механізм. Саме його доктор Мальцев називає «машиною».
Що ж вона виробляла? Здається, що камери. Але камера без людини, яка вміє нею користуватися, — просто металевий предмет. Тоді, можливо, фотографії? Теж ні: готовий знімок можна було отримати у фотоательє, не проводячи ночей у ванній із червоним ліхтарем.
З усієї цієї історії змінився лише один учасник — сам підліток. Він навчився вибирати об’єктив, оцінювати світло, проявляти плівку, друкувати знімки, бачити на негативі свої помилки та виправляти їх. А потім навчив іншу людину. Це й був головний результат машини.
Звідси зрозуміло, чому система трималася так довго. Людина, яку вона навчила, сама її підтримувала: купувала плівку, носила камеру в ремонт, навчала наступних. Та щойно зникли плівка, хімікати й гуртки, де навчали, машина зупинилася. Мільйони справних камер так і залишилися лежати на антресолях: навчатися на них стало ніде, та й знімати вже не було на що.
Чому це важливо для України та Одеси?
Найпрактичніший висновок книжки стосується не фотографії. Вчений формулює запитання, яке можна (умовно) поставити будь-якому підприємству, інституту, навчальному курсу чи технології:
«Яку людину виробляє ця система? Що вона вміє після того, як пройшла крізь неї? Чи може вона передати це вміння далі?»
Для України це питання звучить особливо гостро. Країні належить відновлювати підприємства, енергетику, науку й освіту, а війна та еміграція вже забрали тисячі фахівців. Обладнання можна купити чи отримати в межах допомоги. Але якщо не відновити школи, викладачів, майстрів і механізм передачі досвіду, нові цехи ризикують залишитися, образно кажучи, коробкою з камерою, якою нікому користуватися.
У книжці є й обнадійливе спостереження. Коли сьогодні плівкова фотографія повертається, першими відновлюються зовсім не заводи. Люди шукають, де купити плівку, де проявити і, головне, у кого навчитися.
Для Одеси це безпосередньо пов’язано з науково-дослідною роботою самого вченого. Одеське фотографічне товариство, історія якого починається 1891 року, було відроджене 2019 року, і доктора Мальцева обрали його головою. По суті, це і є той самий контур навчання, без якого будь-яка техніка мовчить: місце, де фотографічний досвід передається від людини до людини. А родинні фотоархіви одеситів, які сьогодні лежать у таких самих коробках на антресолях, — це масив незалежних свідчень про життя міста, який ще чекає на свого дослідника.
(с) Фотографії зі зібрань Одеського фотографічного товариства. З архіву ОФТ
Замість висновку
Повернімося до коробки. У ній є камера, об’єктив, інструкція, бачок, негативи, ліхтар і книжечка з позначками на краях. Немає в ній лише головного учасника — людини, яка все це зібрала, роками вчилася, помилялася й навчала інших. Але вся коробка є слідом її існування.
Ми не бачимо цього не тому, що сліди зникли. Ми не бачимо, бо дивимося на найпомітніший предмет і вважаємо його головним. Книжка доктора Олега Мальцева пропонує змінити погляд: за будь-якою звичною річчю шукати людей і знання, без яких вона так і залишилася б металом.
Редакція «Суспільного прибою» вітає доктора Олега Мальцева з виходом нової книжки й бажає, щоб запропонований у ній науковий метод допоміг Україні побачити й зберегти головне — людей, здатних передавати знання далі.
Раніше ми писали про те, як одеський учений Олег Мальцев у двох експедиціях дослідив устрій Нідерландів, як він відкрив новий підхід до застосування фотографії в науці, та про ідею журналу WRONG PHOTOGRAPHY.