Ця стаття — логічне продовження попередньої публікації Справа Олега Мальцева перетворюється на фантом. І фантом це зовсім не перебільшення і не метафора, а цілком точне, хоча і парадоксальне, визначення ситуації, в якій 30 томів матеріалів справи з довідками, протоколами, експертизами, клопотаннями, постановами, на перевірку виявляється нічим іншим, як… фікцією.
Фантомність такої справи проявляється насамперед у тому, що в її основі лежить замість злочину, підтвердженого доказами, комбінація припущень, суб’єктивних трактувань, інсинуацій, а іноді й відвертих нісенітниць.
Саме такі справи, фантомні за своєю природою і руйнівні за наслідками, заслуговують на пильну увагу. Так на чому ж сьогодні тримається одна з таких справ, справа Олега Мальцева?
Але перш ніж перейти до аналізу того, на чому сьогодні тримається конструкція, іменована «справа Олега Мальцева», необхідно зафіксувати зворотне: на чому вона вже НЕ тримається. І це, мабуть, найважливіший момент переходу: фантом продовжує існувати, але його геометрія розсипається на дрібні елементи, що тануть на очах. Вона вже не тримається ні на правдоподібності обвинувальної версії, ні на внутрішній логіці ходу слідства, ні навіть на тому, що спочатку видавалося за докази. Все це або спростовано, або втратило вагу, або перетворилося на «ритуальні мантри» сторони обвинувачення. Процесуальна система продовжує підтримувати фантом за інерцією, не вірячи в нього, але вже побоюючись, що визнання того, що справа перетворилася на фантом, вимагатиме визнати і неспроможність власних дій. Тому перш ніж розбирати, що ще залишається в розпорядженні обвинувачення, почнемо з зворотного: з того, що вже не працює і не переконує.
«Зниклі» свідки
Показання, як і будь-яке свідчення, існує не в момент фіксації, а в процесі діалогу: коли його можна перевірити, поставити під сумнів, зрештою, перепитати. Саме тоді воно набуває статусу доказу, а не просто розповіді під протокол.
Однак у даному випадку процес будується навколо показань свідків, яких немає. Вони згадуються, на них посилаються, але жоден із цих свідків не присутній у залі, жоден не може бути викликаний повторно. При цьому саме на показаннях зниклих свідків продовжує триматися обґрунтування утримання під вартою 7 осіб вже 9 місяців.
Прокурор парадоксальним чином продовжує посилатися на можливість впливу на тих, кого неможливо навіть теоретично досягти. Свідки, про яких йдеться, перебувають за межами країни, не є громадянами України, і, як прямо визнає сторона обвинувачення, встановити з ними контакт не є можливим.
Прокурорське «це моя думка, я так вважаю»
Слухаючи виступ сторони обвинувачення (запис кожного засідання викладається на Ютуб-каналі), ловиш себе на думці, що стаєш учасником дискусії, в якій замість аргументів — думка, причому висловлена з такою впевненістю, ніби ця думка сама по собі здатна замінити факт.
Хоча більше здивування викликає не сама промова, а те, що прокурор, будучи посадовою особою, яку держава наділила певними функціями, вважає за краще не посилатися на докази, а формулювати особисті переконання. Настільки відвертої довіри до власного смаку і правового чуття не часто зустрінеш.
Коли прокурор починає будувати звинувачення на власних уявленнях про щось можливе, бажане або логічно ймовірне, виникає дивний ефект: ніби перед нами людина, яка не виголошує промову в суді, а читає публічну лекцію в жанрі, що таке добре, а що таке погано. Можна почути впевненість, можна вловити внутрішню переконаність, але ніяк не можна знайти те, що в кримінальному процесі прийнято вважати підставою для звинувачення.
Можна припустити, що прокурор дійсно щиро вважає, що обвинувачені небезпечні, а «зниклі» свідки наражаються на ризик. Але щирість — це моральна категорія, а не юридична. У суді її недостатньо. Інакше судовий процес починає нагадувати філософський клуб, в якому сторони діляться своїми уявленнями про етику та мораль.
Кримінальний процес не може будуватися на довірі до чиєїсь особистої позиції. Думка, навіть висловлена державним службовцем, залишається думкою. Більш того, кожне твердження повинно звідкись випливати: з документа, зі свідчень, з встановлених обставин. Тому прокурорське «я так вважаю» не має юридичної ваги доти, доки не підкріплене фактом.
Коли повертають зброю, якою збиралися захоплювати владу
Буває, що предмет набуває значення не за своєю природою, а за тим, як про нього говорять. Витончена гравюра стає іконою, якщо на неї досить довго молитися. Чашка — реліквією, якщо поставити її під скло і повісити табличку. Те ж саме сталося у справі Олега Мальцева: офіційно зареєстрована зброя, не просто доречна, а настільки необхідна в умовах воєнного часу, за версією сторони обвинувачення перетворилася на об’єкт, в якому мало не укладена суть вселенської змови.
Сторона обвинувачення через масові публікації в ЗМІ намагалася пред’явити цю зброю громадськості з особливим драматургічним натиском, немов мова йшла не про зареєстрований предмет особистого користування, а про незаперечний слід світового перевороту, що готується.
Але сталося те, що явно не входило в плани сторони обвинувачення. Суд, що проходив у рамках справи адвоката Ольги Панченко, виносить рішення: зброя підлягає поверненню власнику. Ця постанова про повернення видається як визнання очевидного: зброя придбана законно, вона зберігається на підставі дозволу, а обвинувачення, як би це сказати, не знайшло способу переконати суд у зворотному.
Поки зброя фігурувала у справі, її можна було оточувати змістом, намагатися представити її як доказ агресивних намірів, матеріальне підтвердження версії про спробу захоплення влади в Одесі. Але не можна одночасно висувати звинувачення в захопленні влади і повертати фігуранту засіб, за допомогою якого це «захоплення» нібито мало бути здійснено.
І ось виникає питання: якщо звинувачення ґрунтувалося на законному володінні законною зброєю, яка в підсумку судом знову визнана законною, то звідки взялася загроза? І якщо адвокат, нібито залучена до «бойової групи», повертає собі особисту зброю за рішенням суду, то який ступінь достовірності звинувачення стосовно інших учасників цієї «бойової групи»?
На чому ж тримається фантом?
Існують конструкції, які, втративши фундамент, продовжують стояти виключно завдяки тимчасовим опорам. Іноді достатньо прибрати хоча б одну таку опору, і вся споруда обвалюється в пил. Архітектори називають такі елементи аварійними кріпленнями. У судовій практиці вони набувають інших обрисів, але суть залишається тією ж: фантомна справа може продовжувати своє існування тільки до тих пір, поки хтось… залишається в заручниках.
Сьогодні в СІЗО в якості заручників утримується 6 осіб. Як головного фігуранта справи утримують і вченого з двома докторськими ступенями, чия дослідницька біографія публікується на міжнародних академічних платформах, чиї роботи з кримінології та соціології перекладені іноземними мовами, чиє ім’я згадується в європейських бібліотеках, куди сторона звинувачення навряд чи заглядає. Разом з ним п’ятеро його колег. Чотири з них — тендітні дівчата, ті самі, про яких в інших обставинах прийнято говорити з повагою, називаючи їх молодими вченими, дослідниками. Але тут про них воліють говорити як про «бойову групу», не потрудившись перевірити, чи здатний хтось із них нести хоч один із тих інструментів, якими мала працювати ця «бойова група».
Серед заручників також громадянин Німеччини, професійний журналіст, чия біографія не має ані військового, а тим більше бойового минулого. Його звинувачують у діях, скоєних у той момент, коли він фізично перебував за межами України, що підтверджується офіційними документами. Але ця обставина не стала перешкодою для його ув’язнення та утримання під вартою.
Останнє, на чому сьогодні тримається цей фантом, — це люди, утримувані як заручники в СІЗО. Поки двері слідчого ізолятора продовжують зачинятися за їхніми спинами, фантом продовжує існувати.
Не випадково саме спроби змінити запобіжний захід викликають найбільший опір. Мова йде зовсім не про безпеку або небезпеку для «зниклих» свідків. Сьогодні замість обґрунтованої законом кримінальної справи перед нами відкривається сцена, на якій розігрувався процесуальний спектакль.
Зброя виявилася законною, бойова група — українським цивільним підпіллям, докази — сфабрикованими, а свідки — зниклими. Замість аргументації і фактів — думка прокурора, замість небезпечних злочинців — одеські «маськи», а замість показань — байки головної свідка з планети Тінія, зробленої з кришталю і чистого золота.
Варто хоча б одній людині вийти — фантом розсиплеться.
Ось тоді на сцені з’являться обличчя. Це ті, хто щодня обслуговував фантом, зміцнюючи його своїми діями, словами, реакціями. Ті, хто діяв за інструкцією, але з часом став частиною сценарію.
Зникне завіса фантома, яка дозволяла їхнім діям здаватися прозорими, і вони будуть представлені в іншому світлі.
Будуть і інші особи — творці. Ті, хто ховався за фантомом, приховуючи свої обличчя в тіні. І в той самий момент зникнення фантома вже неможливо буде сховатися за статусом або посадою, відкупитися грошима або обіцянками. Ці особи стануть впізнаваними.