Протягом усієї історії судової системи в Україні питання довіри до судової влади періодично поверталося в центр публічного обговорення. У різні роки це мало різні наслідки — від спроб реформування до хвиль публічного розчарування та відкритої недовіри. Зовнішні кризи лише загострювали цю тему: політичні трансформації, зміни влади, збройні конфлікти завжди супроводжувалися запитанням — чи можна покладатися на суд?
Сьогодні ситуація знову вимагає прямої розмови. Чи можна вірити в об’єктивність рішень, коли самі судді визнають: “Ми теж люди, ми можемо помилятися”? І що робити, якщо ці “помилки” призводять до арештів невинних, незаконних обшуків і зруйнованих життів?
У межах спеціального інтерв’ю для Суспільного Прибою своїм баченням проблематики поділився Олександр Бабіков — доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального права та процесу Національного авіаційного університету, керуючий партнер Адвокатського об’єднання DEFENSORES. У центрі розмови — структурні дисфункції судової системи, системний тиск на суддів, викривлення принципу процесуальної рівності сторін, а також приховані механізми “розподілу” справ.
Серед кейсів, що демонструють глибинні проблеми функціонування правосуддя, особливу увагу привертає справа громадянина Федеративної Республіки Німеччина Сергія Енгельманна, яку наразі розглядає Приморський районний суд м. Одеси. Незважаючи на відсутність юрисдикції України щодо інкримінованих дій, обвинувачений утримується під вартою. Позиція захисту у цьому процесі стала підставою для ширшого обговорення: чи виконує суд функцію контролю, чи радше виступає інструментом формального підтвердження рішень правоохоронної системи.
Яке ваше ставлення до судових помилок?
Так, судді теж люди і допускатися помилок їм також притаманно. Але питання у ціні таких помилок. За кожною судовою помилкою стоїть конкретна людина, її доля, а інколи і життя. Тому і суддею мають призначатися люди з високим рівнем знань та життєвим досвідом, достатніми для уникнення помилок.
Помилку слідчого чи прокурора легше виправити ніж помилку судді.
Коли мова стосується порушень прав громадян у кримінальному провадженні, несправедливих та незаконних судових рішень, або тривалого розгляду справ, судді, високопосадовці традиційно посилаються на умови воєнного стану, надмірне навантаження на суддів, через велику кількість вакансій, а також останнім часом на зловживання процесуальними правами адвокатами, які навмисне затягують розгляд справ.
Ви не вважаєте такі пояснення виправданими?
Навпаки. Після початку війни, в 2022 році кримінальне процесуальне законодавство зазнало багато змін, які спрощували порядок кримінального переслідування та збільшували повноваження прокурорів. Чи покращило це стан розслідування? Прискорило судовий розгляд? Відповідь очевидна, – краще не стало.
Намагання приховати справжній діагноз судової системи, уникнення можливості визначити ключові проблеми, що призводять до ухвалення несправедливих рішень – це лише засіб продовжити агонію.
Надмірна завантаженість суддів через велику кількість вакансій. Так, ця проблема існує, але її “в кулуарах” пов’язують виключно з тим, що перед призначенням на посаду суддя зобов’язаний “присягнути на вірність владі”, запевнити у своїй лояльності тих, хто допомагає зайняти омріяну посаду. І тести, іспити тут ні до чого. Вони, а особливо співбесіди на “доброчесність” лише інструмент “просунути своїх” та не допустити тих, хто здатний самостійно на власний розсуд здійснювати правосуддя. На моє переконання, серед суддівського корпусу переважна більшість – порядні судді, проте умови, в яких вони працюють, постійний тиск, особливо в “підконтрольних справах”, паплюження їх репутацію через “кишенькові ЗМІ”, – не залишають багатьом з них вибору між законним та “очікуваним” від них рішенням.
Конкурси на посади суддів, які проводились останнім часом завершувалися скандалом і неможливістю обрати переможців, неналежною здачею тестів, можливо причина у рівні знань претендентів на ці посади?
Життєвий досвід та досвід практичної роботи в юриспруденції набагато важливіші ніж вміння успішно скласти іспити чи тести. Проходження по різних сходинках державної служби – важливіше від вміння вправно відповідати на питання щодо доброчесності. Тенденція, коли у відставку йде більше суддів ніж призначаються на посади, дискредитація як державної служби вцілому, так і зокрема в органах судової влади стала наслідком, що для багатьох справжніх фахівці участь у конкурсах на посаду судді стала непривабливою. Але я б не розглядав це як помилкову стратегію щодо добору суддів. На мою думку справа набагато глибше. В 2016 році статтю 127 Конституції України, якою встановлювалися вимоги до кандидатів на посаду судді, було викладено в новій редакції, в якій крім іншого вимогу “осідлості” – проживання кандидата в судді в Україні не менше ніж 10 років, замінили на “компетентність” та “доброчесність”. Хотів би помилятися, але з урахуванням загальної тенденції дискредитації судової влади, системного тиску на суддів, реорганізації та ліквідації судів, збільшення вакантних посад стане легальним виправданням для призначення суддями іноземців. Як це відбулось з членами наглядових рад найбільших державних компаній та підприємств.
На вашу думку, головною причиною суддівських помилок є неналежна кадрова політика?
Це лише одна складова. Поглянемо на питання надмірної завантаженості суддів через велику кількість справ. Чи дійсно так кепсько в судовій владі, що їм “ніколи голову підняти”?
Так в багатьох судах деякі слідчі судді завантажені аж занадто, інколи в Печерському суді судові засідання тривають до пізньої ночі. Був час, коли слідчі ночували під судом, аби зайняти чергу для подачі клопотань до канцелярії, кількість яких обмежувалась головою суду.
Але при цьому, голови деяких судів також домовляються з правоохоронними органами, щоб слідчі підрозділи реєструвалися саме на їх території, “гарантуючи максимальне сприяння” у розгляді клопотань слідчих та прокурорів. Тобто, незважаючи на перевантаженість шукають додаткову роботу? В деяких судах “правом” здійснювати функції слідчого судді наділяються лише “довірені” судді. В деяких запроваджується графік чергування слідчих суддів, а слідчі та прокури знають, в які дні хто чергує, щоб подати клопотання в день, коли воно гарантовано потрапить в “певні руки”. У деяких судах головне щоб перше клопотання потрапило до конкретного судді, а далі, незважаючи на запроваджений авторозподіл всі інші клопотання вже будуть потрапляти саме до цього судді. А якщо не вийшло, то слідчі можуть зареєструвати провадження повторно, щоб домогтися судового контролю саме певного судді, з яким у них склались “довірливі стосунки”. Далі справа техніки – штампуються дозволи на обшуки, арешти майна і ніхто не шкодує свого часу та не скаржиться на навантаженість.
З ваших слів здається, що судовий контроль, запроваджений новим кримінальним процесуальним кодексом виявився гірше ніж прокурорський нагляд, що був у старому КПК?
Судовий контроль є більш ефективним, коли суддя, суд несе відповідальність за ухвалене рішення та його наслідки. Якщо ні, це гірше ніж прокурорський нагляд, за помилки в якому прокурора могли як мінімум швидко притягнути до відповідальності аж до звільнення з посади.
Наприклад, застосування запобіжного заходу – тримання під вартою. Раніше до малої судової реформи таке рішення приймав прокурор – керівник прокуратури. Всі питання до нього, як і повнота відповідальності. Зараз, слідчий порушує клопотання, процесуальний керівник його погоджує, а рішення про тримання під вартою ухвалює слідчий суддя. При цьому, особа, яка дійсно приймає рішення – керівник прокуратури, зазвичай не приймає офіційно участь у цьому процесі, не ставить підпис, та як наслідок не може нести і будь-якої відповідальності за незаконне притягнення особи до відповідальності чи поміщення її під варту.
Для “мінімізації ризиків” слідчого судді при ухваленні рішення, судовими інстанціями сформовано практику, що слідчі судді не зобов’язані оцінювати докази на предмет їх достатності та допустимості. Що в свою чергу перетворило судовий контроль на суцільний фарс. Якщо не оцінювати, наскільки законно зібрано докази винуватості особи і наскільки підтверджується те, що зазначено в “підозрі”, контроль як такий втрачає будь-який сенс. Це дуже зручний підхід, коли людину беруть під варту без оцінки доведеності її вини. Як наслідок, винуватого у незаконному обмеженні прав і свобод людини, – не знайти.
Але ж досліджувати та усувати помилки, які допустили органи розслідування, поновлювати права людини це пряма функція судового контролю?
На прикладі справи у тому ж Приморському районному суді м. Одеси, де розглядається кримінальне провадження відносно громадянина ФРН якого я захищаю – Сергія Енгельманна. Сергій обвинувачується у тому, що він вчинив злочин на території Німеччини. Юрисдикція судів України не розповсюджується на злочини, що вчинені іноземцями на території країни, за виключенням якщо це корупційні злочини, проти національної безпеки або, якщо це передбачено певними міжнародними актами (ст. 8 КК України).
Захист звертає увагу суду на вказані обставини, підтверджує громадянство Енгельманна С.Г. документами, наданими з міграційної служби, а щодо перебування за кордоном – з прикордонної служби. Рішення – розглядаємо далі.
Насправді, наявність великої кількості вакантних посад суддів, помічників, секретарів, це лише одна з причин надмірної завантаженості суддів та судових помилок. Але на мою думку, в першу чергу більш вагомими причинами я б назвав інші, які судді уникають обговорювати.
Це і бажання «не посваритися» з прокурорами та керівниками органів досудового розслідування. Коли судді розглядають “пачками” клопотання про надання дозволу на проведення обшуків, накладення арешту на майно у справах, де очевидно відсутні ознаки будь-якого злочину. Натомість правоохоронці “шукають” в них або злочин, або особу яку можливо притягнути до відповідальності чи висловити “певні вимоги”. Значний обсяг становлять і справи, що розслідуються лише “для показника”, потрібні лише правоохоронцям, що б виправдати своє існування. Є звісно і проблеми недосконалості законодавства. Слідчі судді, розглядаючи скарги захисників та інших учасників провадження на незаконні дії слідчого чи прокурора у більшості випадків уникають необхідності зобов’язати вчинити певну слідчу чи іншу процесуальну дію, або прийняти певне рішення. Задоволення скарги в таких випадках полягає лише у визнанні незаконним рішення, встановленні обов’язку повторно розглянути клопотання чи скаргу, а далі кілька раз по одному й тому ж колу без істотних змін.
Чи є за таких обставин шанс захистити Сергію Енгельманна від незаконного переслідування?
Відсутність повноважень у судових органів України щодо переслідування Сергія Енгельманна нами використано як один з доводів на скасування рішення про продовження тримання його під вартою. Отже, після ухвалення рішення за апеляційною скаргою ми набуваємо право звертатися до ЄСПЛ суто з питання справедливості та законності тримання під вартою. Такі справи розглядаються у спрощеному порядку і набагато швидше ніж інша категорія. Тим більше, що такий запобіжний захід вочевидь не співрозмірний з висунутими йому обвинуваченням.