Сто років тому в Одесі почалося велике кіно. Історія, про яку майже забули

Історія Одеської кінофабрики в період 1919—1925 років залишається в багатьох аспектах маловідомою. Значна частина документів зникла, а розповідей очевидців практично не залишилося. Та виняток усе ж є — спогади першого керівника кінофабрики, Михайла Яковича Капчинського. Написані в 1960-х роках під назвою «У Чорного моря», ці мемуари охоплюють події 1921–1925 років і становлять унікальне свідчення становлення українського кінематографа з погляду безпосереднього учасника.

Прибуття Капчинського в Одесу

1921 року Михайло Капчинський обійняв посаду уповноваженого Одеського підвідділу Всеукраїнського Фото-Кіно Управління. Його офіс розташовувався в будівлі Губполітвідділу на перехресті Катерининської та Ланжеронівської. Приміщення було скромне: одна довга кімната, канцелярська шафа, стіл і молода співробітниця.

Вже з перших днів Капчинського ознайомлювали з кіногалуззю відомі діячі Неймарк і Алєксандров (останній тримав їдальню в приміщенні судових установ). Спочатку вони оглянули кінотеатр «Уточкін» на Дерибасівській. Там їм показали мішок зі сплутаною, місцями порваною та зшитою нитками кіноплівкою. Фільми збирали з різних повітів — через нестачу матеріалу в місті.

Кінотеатр був у жахливому стані: підлога вкрита лушпинням, стільців не було, а покази здійснювали вручну. Зображення — то занадто швидке, то ледь помітне. Глядачі — переважно діти. Стеля тріскалася, шпалери обвисли клаптями, світло було тьмяним, повітря — затхлим. Усі кінотеатри міста перебували у подібному стані. Замість квитків продавали обривки паперу з маловідомими, але все ж офіційними печатками.

Організація кіноуправління і перші кроки фабрики

Невдовзі підвідділ перетворився на самостійне Одеське обласне фотокіноуправління, до якого увійшли кінотеатри трьох губерній — Одеської, Миколаївської та Подільської. У новоствореній установі працювали Саул Левін (майбутній директор Промбанку), прокатник Володимир Карповський та Ісідор Розенбліт.

Коли вони вперше відвідали територію майбутньої кінофабрики на Французькому бульварі, 16, застали там лише трьох осіб: оператора-лаборанта Дробіна, оператора-піротехніка Чепаті й завгоспа Шеманського.

Будівництво та облаштування фабрики

Першим завданням стало огородження великої ділянки. Будматеріалів було вдосталь — завдяки сприянню губернського прокурора Петровського і начальника Губрозшуку Кобозева. Останній знайшов скло в одному з пакгаузів порту.

Для паркану використали металеві решітки, які залишились від нереалізованого проєкту костелу в Люстдорфі. Будівництвом керували художник Суворов і енергійний інженер Корн. Спочатку, маючи багато скла, спорудили оранжерею, яка пізніше стала глядацькою залою. Щодня при будь-якій погоді тюремні наглядачі приводили на роботи 100–120 арештантів. Робота оплачувалася, їжу готували на місці — за два роки не було жодної втечі.

Залучали і вільних фахівців, багато хто з них залишався працювати на фабриці надовго. Один із колишніх ув’язнених повернувся з дружиною-кравчинею — обох взяли на роботу.

Відновлення кінотеатрів

Розенбліт, маючи досвід у промисловості та торгівлі, запропонував цікаву ідею: передавати кінотеатри в тимчасове користування колишнім власникам або іншим особам із зобов’язанням відновити та запустити їх. Уже за рік кількість діючих театрів зросла з шести до двадцяти двох, а до кінця 1922 року — до приблизно вісімдесяти. Зали стали чистими, з новими екранами, меблями, освітленням. У багатьох театрах працювали музичні дуети, виступали актори та співаки, навіть створювали звукові ефекти.

Виробництво апаратів та фотоматеріалів

Фотокіноуправління розмістилося у колишньому готелі «Велика Московська». Тут створили майстерні з виробництва кінопроекторів «Пате 2». Найскладнішим було виготовлення механізму переривчастого руху — «мальтійського хреста». Завдання вирішив майстер А. В. Гудик, який згодом удосконалив апарат.

Гудик також розробив зразок легкої портативної кінопересувки, яка працювала як від мережі, так і вручну. Після деяких доопрацювань розпочали її серійне виробництво.

У порожньому будинку на вулиці Гаванній створили невелику фабрику з виробництва фотопаперу. Керували нею Білоцерківський та доктор Розен. Запросили 20 жінок із Біржі праці. Сировину отримували зі старих негативів, з яких змивали емульсію й наносили нову. Якість фотопаперу була прийнятною, і фабрика одразу почала приносити прибуток. Магазин фототоварів відкрили на Дерибасівській, 21. Але через блокаду припинили постачання скла — виробництво довелось згорнути.

Нові фільми і міжнародні зв’язки

Не вистачало плівки, тому пробували знімати на очищену й переемульговану. Винахід професора Кирилова у цьому допоміг, але ресурс вичерпався. Випадково в Одеський порт зайшло італійське судно — його власник, уродженець Одеси, очолював кіностудію «Чіне». Завдяки цьому співробітництву фабрика отримала плівку та хімікати.

У 1924 році зняли перший ігровий фільм «Від пітьми до світла», де грали Салтиков і відомий лікар Фідатов. Далі вийшли стрічки: «Укразія», «Лісовий звір», «Марійка», «За чорне золото», «Димовка», «Радянське повітря», «Лозунги восьми жовтнів». Знімали також науково-просвітницьке кіно для села.

Розвиток фабрики

15 листопада 1925 року директором став П. Ф. Нечеса. Вже в червні завершили стрічку «Сількор Малиновський» — художню інтерпретацію гучної кримінальної справи, створену спеціально для села.

До 1927 року штат фабрики зріс до 318 осіб, серед них — 21 режисер і помічники, 11 операторів, 26 акторів. В епоху НЕПу кіновиробництво в Одесі розгорнулося завдяки фахівцям, які працювали в кінофабриці, ВУФКУ, технікумах і суміжних установах. А завдяки мемуарам Капчинського ми маємо змогу реконструювати той непростий, але величний шлях.