3 квітня 1908 року у селі Пасицели Одеської області народився поет-гуморист, журналіст Степан Олійник. За часів СРСР він був найбільш відомий як автор фейлетону “Пес Барбос”, за мотивами якого режисер Леонід Гайдай зняв фільм «Пес Барбос і незвичайний крос». Саме у цій стрічці вперше була відзнята знаменита акторська трійця — Юрій Нікулін, Євген Моргунова, Георгій Віцин.
Як і кожному таланту, народженому за радянських часів, Степану Олійнику довелося пройти непрості випробування. Адже бути літератором, та ще й гумористом без втручання “органів” було просто неможливо.
У 1930-му році радянська влада репресувала батька Степана Олійника — як куркуля. Майбутнього літератора, як сина “ворога народу”, виключили з університету. Через рік він відновився, але скоро був заарештований — за “неправильні” частівки для студентської стінгазети.
Степану Олійнику пощастило — він вийшов завдяки листу підтримки від двохсот своїх однокурсників. Втім перебування у в’язниці довго нагадуватиме про себе — від нервів хлопець захворів на епілепсію, якої вдалося позбутися більш, ніж через 10 років.
Однією з улюблених речей в гардеробі Олійника була вишиванка. Він носив її все життя, навіть попри те, що вона могла призвести до проблем за “націоналізм”.
Легка вдача і талант стрімко вели Олійника до професійного визнання та народної любові. Вже у 1939 році він став відомим журналістом та поетом, переїхав до Києва. У роки Другої світової був прифронтовом кореспондентом. По закінченню війни присвятив себе гумористичній творчості.
Обирався членом президії Спілки письменників УРСР, був депутатом Верховної Ради СРСР 6 та 7 скликання (у 1964—1970 роках) та лауреатом Сталінської премії.
“Привид” радянських спецслужб завжди супроводжував Олійника. У 1936-му його схиляв до співпраці НКВД і через відмову отримував погрози. Вже після смерті гумориста, його сусід, письменник Олекса Гуреїв розповів ще один епізод.
“Одного разу Степан Іванович з’явився в домівці мов із хреста знятий. На запитання Олекси, що сталося, зізнався: керівництво ДПУ викликало його на вулицю Короленка (нині Володимирську) “для важливої розмови”. І там довго схиляли Олійника стати “донощиком” у Спілці письменників. Він категорично відмовлявся: “Не можу, не піду на це ніколи!” “Тепер не знаю, – скрушно мовив Олексі, – чого від них чекати, чи не посадять мене знову за ґрати?”.
Втім, Степана Олійника більше не чіпали і він продовжував творити аж до своєї смерті 11 січня 1982 року у Києві.
За матеріалами УІНП та статті “Мужній по своєму і по народному совісний. Степан Олійник” Андрія Мельничука