Автор: одеський підприємець Борис Емельдеш
Рівно 35 років тому, а саме 26 травня 1988 року, був прийнятий Закон «Про кооперацію в СРСР». А роком раніше, у 1987-му, Рада Міністрів СРСР оголосила про створення кооперативів, і громадяни СРСР вперше за 60 років отримали нечувану досі можливість займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом, зокрема й торгівлею.
Одеса завжди тримала ніс за вітром — не відстала й цього разу. В місті розпочався справжній бум кооперативного руху, який активно підтримали всі одесити. Кооперативи в нашому місті користувалися величезною популярністю, адже пропонували дефіцитні товари та ті послуги, з якими пересічний радянський громадянин ще не був знайомий.
Багато хто пам’ятає, як у відомому гастрономі на Дерибасівській з’явився небачений раніше відділ, де продавалося справжнє свіже м’ясо і делікатесні м’ясні вироби. Увесь місто з’їжджався туди — якщо не скупитися, то хоча б подивитися. Господарем цього магазину був якийсь Едік. Ім’я це я запам’ятав із сімейних розмов. У той час мама продавала свій ресторан — точніше, фірму «Інтербізнестур» (окремо ресторан продати було не можна), в якій багато років працювала генеральною директоркою. Їй запропонували роботу у Франції, а поєднувати два різні види діяльності не виходило. Послідовників, кому можна було б передати справу, не знайшлося. Батько, як я вже згадував, підприємцем не був, а я на той час навчався й бачив своє майбутнє зовсім в іншій сфері. Тож на мамину пропозицію продовжити її бізнес я легковажно відмовився. Саме цей Едік і купив мамин ресторан. Але це було вже за іншої епохи, коли кооперативи поступилися місцем так званим Товариствам з обмеженою відповідальністю.
А поки що королями бізнесу були кооперативи, і вони благополучно процвітали, адже мали безпрецедентно пільгові (як на радянську дійсність) умови роботи з готівкою: самостійно встановлювали ліміт залишку готівкових коштів у касі та норми витрат із виручки, минаючи обов’язкову проміжну здачу в банк.
Було б цікаво послухати історії з тієї епохи одеського підприємництва. І хоча в силу віку мама тоді ще не залучала мене до праці, дещо я таки пам’ятаю, а в чомусь навіть брав участь. Наприклад, коли мама видавала довідник одеських підприємств, вся наша родина була залучена. У макеті було неправильно вказано деякі телефони, і вся наша родина, включаючи бабусю та маленьку сестру, вручну виправляла весь тираж.
Запам’ятав я і деякі інші епізоди з діяльності маминого кооперативу. Часто згадувалося ім’я Женя Головко. Як я тепер розумію, це був директор Будинку меблів. Пам’ятаю його як молодого, симпатичного й очевидно дуже розумного чоловіка. Він оцінив мамину сміливу ідею — створити у своєму магазині відділ сувенірів для оформлення інтер’єрів. Раніше нічого подібного не було. Правда, за сувенірами доводилося їздити в Прибалтику, але прибуток усе компенсував. Мама завжди дотримувалась свого головного принципу — нічого не вкладати у нову справу. Сувеніри, яких в Одесі вдень з вогнем не знайдеш, одразу покривали всі витрати. Оформлення самого відділу теж нічого не коштувало — використовувалася наявна меблі з магазину.
Кооперативи вписували до свого статуту все, що спадало на думку — за принципом «а раптом знадобиться». Ось і мама, філолог за освітою, додала собі пункт про ремонтні роботи. І з часом саме цей напрямок став найбільш затребуваним. Сучасній людині важко уявити, що колись зробити ремонт у квартирі було дуже складно. У нашій родині це робив тато, тож ремонт мав хронічний характер. Але якщо змусити тата до ремонту мама не могла, то з чужими чоловіками справлялася значно краще. Вона зібрала бригаду тямущих майстрів різних спеціальностей із золотими руками та скромними запитами. Разом вони тріумфально відремонтували значну частину житлового та виробничого фонду Одеси. Я добре пам’ятаю лише онкодиспансер — мама часто брала мене туди із собою, і я запам’ятав ці довгі, як зубний біль, поїздки на далеку Слобідку, де вона клала паркет. Де вона знаходила дефіцитні матеріали, як справлялася з оформленням численних договорів, актів прийому і тримала майстрів у залізній дисципліні — незрозуміло, особливо враховуючи, що раніше з таким не мала жодного досвіду.
Незважаючи на легалізацію приватного сектору, влада й далі часто сприймала підприємців як класових ворогів. І невдовзі, аби життя новоспеченим бізнесменам не здавалося медом, було підписано Указ Президії Верховної Ради СРСР про прогресивне оподаткування кооператорів. Метою було «вилучення певних надприбутків», під якими малася на увазі сума, що перевищувала дві з половиною середні зарплати. Кооперативи ставали невигідними і поступово зжили себе, залишившись хіба що в управлінні житлом та гаражами.