12 вересня академія EUASU (Україна) та Academia Libera Mentis (Бельгія-Нідерланди) провели спільний міжнародний науковий симпозіум, який об’єднав науковців та студентів з України, Бельгії та Нідерландів. У центрі обговорення опинилася тема впливу соціальних мереж і мобільних пристроїв на інтелектуальний розвиток студентів, однак сам формат зустрічі був значно ширшим: учасники не обмежилися обміном думками, а отримали можливість порівняти наукові підходи, поставити один одному запитання та обговорити практичні способи роботи з зазначеними проблемами.
Хто представляв академічні спільноти та формат заходу
Від Academia Liberamentis у симпозіумі виступили професор Пол Фрейтерс (Paul Frijters), співзасновник і науковий директор академії, запрошений почесний професор Лондонської школи економіки (LSE) та професор Коледжу MBS; професор Джиджі Фостер (Gigi Foster), професор економіки Університету Нового Південного Уельсу, дослідник у галузі освіти, поведінкової економіки, соціального впливу та державної політики; та професор Тьєрд Андрінга (Tjeerd Andringa), фізик, дослідник штучного інтелекту та фахівець з питань інтелектуального розвитку студентів.
Європейську академію наук України представляли віце-президент Академії професор Олег Мальцев, який працює на стику кримінології, психології, історії, філософії та досліджень безпеки; кандидат психологічних наук Олександр Сагайдак, фахівець у галузі психології, антропології та соціології; та член Президії, член-кореспондент Академії Ірина Лопатюк, аналітик та експерт з психодіагностики та професійного відбору.
Таким чином, на одному дискусійному майданчику зібралися вчені з різним професійним досвідом, але зі спільною метою: з’ясувати, які зміни цифрове середовище приносить у навчання та інтелектуальний розвиток студентів.
Організатори відмовилися від звичної схеми, за якої вчені послідовно виступають, а аудиторія лише слухає. Симпозіум був побудований у кілька раундів, причому право визначити, які з позначених вченими питань дійсно потребують подальшого обговорення, отримали студенти. У першому раунді шість вчених сформулювали проблеми, які вони вважають найбільш суттєвими, і спробували пояснити їх глибинні причини. На цьому етапі від доповідачів вимагалося говорити саме про проблеми, не переходячи до готових рішень. Кожному учаснику було відведено до п’яти хвилин. Потім наставала черга студентів. Вони обирали, які з озвучених питань мають перейти до наступної частини дискусії. Причому вибір відбувався між академічними спільнотами: студенти Academia Liberamentis визначали питання для українських науковців, а студенти Європейської академії наук України — питання для своїх закордонних колег.
Після цього науковці поверталися до питань, обраних студентами, вже з іншим завданням: запропонувати можливі рішення, експерименти, напрямки досліджень та практичні способи реагування. Так студенти ставали не пасивною аудиторією, а учасниками формування порядку денного симпозіуму.
Такий формат має важливу перевагу саме для міжнародного наукового обміну. Кожна сторона спочатку отримує можливість представити власне розуміння проблеми, а потім змушена відповідати на запитання, які обрали представники іншого академічного середовища. У результаті обмін досвідом відбувається не у формі двох паралельних серій доповідей, а через безпосереднє зіставлення підходів: учасники чують, що саме зацікавило закордонних колег і студентів, і вже на це реагують своїми знаннями, дослідженнями та практикою.
Про що говорили вчені на симпозіумі?
Першим виступив професор Тіерд Андрінга. Він запропонував розглянути вплив смартфонів не крізь призму часу, проведеного перед екраном, а крізь призму відмінності двох способів взаємодії людини зі світом. Один із них передбачає зосередження на обмеженій, контрольованій системі, інший пов’язаний із дослідженням, відкритістю до невизначеності, можливостей та взаємодії з навколишнім середовищем. На його думку, смартфон особливо добре підтримує перший спосіб: пристрій постійно пропонує людині керовану послідовність дій і тим самим утримує її увагу всередині замкнутої системи.
Професор Андрінга пов’язав це з ширшим завданням інтелектуального розвитку. На його думку, дорослішання передбачає перехід від засвоєння готових знань і контролю власних реакцій до здатності самостійно взаємодіяти зі світом, брати на себе відповідальність і вносити в нього власний внесок. Якщо людина занадто довго перебуває в режимі, де увагу постійно спрямовує зовнішній пристрій, вона ризикує недостатньо розвинути здатність досліджувати навколишній світ самостійно. Саме тому вчений говорив не стільки про сам смартфон, скільки про те, яку частину часу розвитку людини забирає постійна концентрація на екрані.
«Смартфон — це свого роду ідеальний інструмент», — зазначив професор Андрінга, маючи на увазі його здатність працювати послідовно й передбачувано. Але ця ефективність, на його думку, має зворотний бік: зосередившись на пристрої, людина втрачає частину усвідомлення того, що відбувається за межами цієї системи. Наприкінці свого виступу він сформулював проблему ще гостріше: смартфони та екрани «крадуть час, час розвитку» і тим самим можуть сприяти дисбалансу в інтелектуальному розвитку.
Професорка Джиджі Фостер продовжила цю лінію, але перенесла увагу з пристрою на автономію самої людини. На її думку, взаємодія з мобільними телефонами та соціальними мережами може призводити до того, що людина поступово передає пристрою або цифровому середовищу частину власної суб’єктності. Однією з головних проблем вона назвала «спрощення складності». В інтернеті складні питання, які вимагають тривалого обмірковування, знання контексту та врахування безлічі взаємозв’язків, часто перетворюються на короткі повідомлення та готові оцінки: правильно чи неправильно, так чи ні, «за» чи «проти».
Для студента таке середовище є небезпечним не лише через кількість інформації, а й через формування звички до швидких висновків. Фостер звернула увагу на те, що складні ідеї вимагають здатності деякий час не робити остаточних висновків, зберігати відкритість і допускати подальше ускладнення власної позиції. Якщо ж людина постійно отримує спрощені версії складних явищ, вона може почати шукати саме таку простоту й у реальному житті.
Другий аспект її виступу стосувався уваги. Соціальні мережі постійно подають людині нові сигнали: повідомлення, сповіщення, звуки, оновлення. У результаті структура уваги формується не самою людиною, а зовнішнім середовищем. За словами Фостер, якщо студент не навчився самостійно утримувати увагу, пристрій фактично починає робити це за нього. Тоді зникає необхідність самостійно справлятися з нудьгою, повертатися до складного завдання після відволікання та підтримувати концентрацію без зовнішньої стимуляції.
Нарешті, Фостер виділила проблему, яка є особливо важливою саме для академічного середовища, — ставлення до джерел інформації. У цифровому потоці буває важко зрозуміти, звідки спочатку з’явилася інформація, хто є її джерелом і які мотиви можуть стояти за її поширенням. Тому, на думку вченої, студенту недостатньо просто отримати відомості. Він повинен вміти простежити їхнє походження, зіставити різні позиції та самостійно вирішити, який аргумент заслуговує на довіру. Змагання ідей, підкреслила Фостер, саме по собі є частиною розвитку науки.
Пол Фрейтерс розглянув ту саму проблему вже крізь призму самого академічного середовища. Його перша теза була цілком практичною: телефони заважають роботі безпосередньо в аудиторії. Але набагато більше його цікавило те, що відбувається за межами лекції. Університет, за його словами, — це не лише місце передачі знань, а й соціальна спільнота, в якій люди вчаться взаємодіяти один з одним.
Фрейтерс вважає, що цифрове середовище надто спрощує уникнення складних людських стосунків. Якщо виникає конфлікт або дискомфорт, людині вже не обов’язково залишатися в ситуації та вчитися з нею справлятися: можна переключитися на стрічку новин, перейти до іншого цифрового контакту або замінити реальне спілкування віртуальним. Так, на думку вченого, поступово слабшає досвід, який неможливо здобути самотужки: здатність домовлятися, терпіти чужий характер, вирішувати конфлікти та залишатися частиною спільноти навіть тоді, коли це незручно.
Ще один образ Фрейтерса був пов’язаний із перетворенням людини на глядача власного життя. Замість безпосередньої участі в тому, що відбувається, людина починає фіксувати це, фотографувати, публікувати та спостерігати за власним життям як за своєрідним контентом. Вчений пов’язав це зі споживчим ставленням до навколишнього світу та зниженням творчої залученості, особливо в академічному середовищі.
Виступаючи від української сторони, Олександр Сагайдак запропонував змінити саму постановку питання. Він не став розглядати цифрову та кібернетичну культуру як явище, від якого академічній спільноті слід захищатися. На його думку, людство вже проходило подібні етапи: у XVI столітті не мало сенсу чинити опір культурі друкованої інформації, у XIX столітті — індустріальній культурі, у XX столітті — радіо та телебаченню. У XXI столітті інформаційні та кібернетичні мережі стали об’єктивною частиною середовища, тому завдання полягає не в опорі їм, а в тому, щоб впливати на те, якою буде ця культура.
Для Сагайдака це не було абстрактним міркуванням. Свій виступ він виголошував, перебуваючи в Одесі, незабаром після бомбардування. Він безпосередньо пов’язав те, що відбувалося, з темою симпозіуму: бойові дрони, керування якими здійснюється з використанням кібернетичних та інформаційних технологій, уже стали частиною сучасної війни. Тому цифрова культура для українських науковців існує не лише в університетській аудиторії чи на екрані смартфона — вона безпосередньо присутня в навколишній реальності.
Ірина Лопатюк свідомо відмовилася від звичного пояснення, згідно з яким студент просто відволікається на телефон. Вона запропонувала поглянути на ситуацію очима самих студентів. За її спостереженнями, вони нерідко формулюють проблему інакше: «Я хочу вчитися, але ніяк не можу змусити себе це робити». Далі Лопатюк послідовно перелічила десять ситуацій, пов’язаних із використанням телефону: автоматичне звернення до пристрою, нескінченне гортання стрічки, нудьга, труднощі з початком складного завдання, втома від довгих текстів, відсутність природного завершення цифрової перерви, FOMO, заповнення телефоном кожного вільного моменту, фізична присутність без повної інтелектуальної присутності та почуття провини.
Особливо важливим у її виступі виявився не сам список, а зв’язок між окремими станами. Складність навчального завдання може призвести до звернення до телефону, це забирає час, втрачений час викликає почуття провини, а воно, у свою чергу, ще більше ускладнює повернення до роботи. Так виникає замкнуте коло. Тому Лопатюк запропонувала не зводити те, що відбувається, до таких характеристик, як «розсіяний» або «залежний» студент. За її формулюванням, набагато точніше запитати, в який момент людина перестає сама обирати, що заслуговує на її увагу, і починає просто слідувати за тим, що привертає її увагу в наступний момент.
Олег Мальцев: «Передбачуваність — справжній ворог методології»
Виступ професора Олега Мальцева помітно відрізнявся від більшості виступів, що пролунали в першому раунді, вже з перших хвилин. Поки учасники симпозіуму говорили про смартфони та соціальні мережі як про джерела відволікання, втрати уваги, атомізації та інших проблем, професор Мальцев запропонував не починати з боротьби з самим явищем. На його думку, спочатку необхідно зрозуміти його природу та правильно поставити питання.
«Мені здається абсолютно зайвим намагатися з самого початку боротися з тим, що можна назвати елементом технічного прогресу».
У його трактуванні мобільний телефон, соціальні мережі та штучний інтелект самі по собі не є ані добром, ані злом.
Важливе значення має те, як людина ними користується і яке місце вони займають у її житті.
Звідси професор Мальцев перейшов до свого головного принципу: перш ніж боротися з явищем, потрібно зупинити процес усередині того, хто його ініціював, і поставити правильне питання. На прикладі соціальних мереж він запропонував поглянути не на Facebook як на джерело проблеми, а на самого користувача: навіщо йому цей акаунт, що саме він отримує від своєї присутності в мережі та які наслідки виникають залежно від обраної моделі поведінки.
Вчений виділив кілька можливих сценаріїв. Соціальна мережа може використовуватися для демонстрації певного образу себе, може ставати простором, де людина мимоволі показує оточуючим свої слабкі сторони, може існувати паралельно з реальним життям або, навпаки, перетворитися на інструмент розширення власного впливу. В останньому випадку, на думку Мальцева, цифрове середовище стає інструментом особистісного розвитку, а не його заміною. В іншому разі людина ризикує заплатити за це своїм часом і репутацією.
Цю думку професор Мальцев пояснив не теоретичною схемою, а короткою історією про морську академію. Курсанти вирушають у море на практичне заняття з навігації, а новий ректор несподівано відключає всі навігаційні системи та супутники. Виявляється, що без звичних технологічних інструментів вони не знають, що робити. Після повернення ректор пояснює їм сенс експерименту: одного разу їм доведеться відповідати не за те, наскільки добре працює техніка, а за те, чи дістався корабель із точки А до точки Б і що сталося з людьми, які перебували на борту.
Для професора Мальцева це не історія про необхідність відмовитися від технологій. Це історія про необхідність перевірити власні здібності без технологічної опори. Тому фінальна рекомендація прозвучала надзвичайно конкретно:
«Візьміть свій мобільний телефон, вимкніть його на весь день, і тоді, до кінця дня, ви справді побачите у дзеркалі відображення того, ким ви є і хто ви насправді».
Далі, у третьому раунді, відповідаючи на запитання, обрані студентами, професор Мальцев розпочав із нудьги.
Щоб пояснити її природу, вчений розповів історію розмови з американським бізнесменом Стівом Лоттом, президентом Залу слави боксу США. Лотт запропонував йому порівняти два стани: людині може бути зовсім не нудно кілька годин дивитися футбольний матч або стежити за боєм Майка Тайсона, тоді як навчальна лекція чи книга здатні викликати нудьгу вже за кілька хвилин. Чому?
Професор Мальцев запропонував шукати відповідь не в самій тривалості заняття і не в «ледачому» студенті. Його зацікавив механізм передбачуваності. Якщо людина заздалегідь розуміє, чим закінчиться те, що відбувається, увага слабшає. Якщо ж перед нею — відкритий простір, де результат неможливо повністю передбачити, виникає інтерес.
«Передбачуваність — це справжній ворог методології в будь-якому контексті», — сформулював він.
Ця теза несподівано отримала підтвердження безпосередньо під час симпозіуму. Ірина Лопатюк, розповідаючи про власний досвід учениці Мальцева, пояснила, чому його лекції продовжують утримувати увагу студентів:
«Професор Мальцев насправді ніколи не повторюється».
За її словами, слухач не знає заздалегідь, чим закінчиться заняття, тому чекає на продовження. Вона пов’язала це з особливістю його методології та ставленням до студента: результат залежить не лише від змісту лекції, а й від того, наскільки людина сама залучена до процесу.
Сам професор Мальцев розвинув цю думку вже з іншого боку. Він згадав власний підлітковий досвід і зізнався:
«Я не народився професором. Я був звичайним підлітком, я ніколи не був відмінником. Я взагалі не захоплювався навчанням, бо був повністю поглинений спортом».
За його словами, ситуацію змінили вчителі, яким вдалося зацікавити його та спрямувати на навчання. Тому Мальцев не схильний автоматично перекладати відповідальність за відсутність інтересу до навчання на студентів.
«Це серйозна проблема тих, хто викладає», — сказав він.
Після цього вчений перейшов до другого питання, обраного студентами, — управління увагою. Тут його міркування знову вийшли далеко за межі смартфона.
Мальцев нагадав, що проблема уваги існує не з часів появи TikTok чи смартфонів. За його словами, людство розмірковує над нею тисячоліттями. Як приклад він звернувся до історії фехтування, з якою сам багато працював, і показав, що управління увагою супротивника колись було буквально питанням життя й смерті. Сучасні цифрові технології використовують той самий фундаментальний принцип, лише масштабують його: мультимедіа, соціальні мережі, мобільні пристрої та штучний інтелект здатні дедалі ефективніше захоплювати й утримувати увагу людини.
Звідси й випливає практичний висновок Мальцева. Людині недостатньо навчитися концентруватися. Набагато важливіше навчитися вибирати, на що саме спрямовувати увагу.
«Набагато краще приділяти увагу тому, що робить вас кращими, а не тому, що перетворює вас на слабака», — сказав вчений, зводячи складну розмову про увагу до цілком практичного критерію.
Так у його виступі смартфон поступово перестав бути головним предметом розмови. На його місці опинилися людина, її здатність обирати, необхідність, увага, інтерес до непередбачуваного та якість освітнього середовища. Технологія в цій системі координат залишається інструментом. Питання в тому, хто керує цим інструментом — людина чи вже сам механізм привернення її уваги.
І, ймовірно, саме тому доповідь Мальцева виявилася для студентів особливо цікавою. Він не пропонував простої відповіді на кшталт «телефон заважає навчанню — отже, телефон треба прибрати». Натомість він змусив поглянути на звичну ситуацію з іншого боку: чому одні заняття утримують увагу, а інші — ні; чому людина здатна годинами стежити за грою чи боєм, але не може прочитати кілька сторінок наукового тексту; що відбувається з людиною, коли вона перестає самостійно обирати об’єкт уваги; і яку роль у цьому процесі має відігравати викладач.
Що зацікавило студентів і як науковці відповідали на запитання
Другий раунд показав, що після першого кола виступів у студентів виникли цілком конкретні запитання. Українські учасники обрали для подальшого обговорення дві теми, запропоновані Academia Liberamentis: яку роль має відігравати наставник, окрім безпосереднього викладання, і як студенту зрозуміти, чи справді запропонований йому спосіб вирішення проблеми працює.
Вибір бельгійсько-нідерландських студентів виявився іншим. Їх зацікавили дві тези українських вчених: що відбувається, коли людина перестає сама керувати своєю увагою і дозволяє їй постійно захоплюватися зовнішніми стимулами, та чому виникає дискомфорт від нудьги. Представник іноземних студентів Йохан Праамсма (Johan Praamsma) пояснив, що саме ці дві теми здалися їм особливо актуальними в ситуації, коли навколо людини постійно перебуває величезна кількість речей, які претендують на її увагу.
Таким чином, запитання студентів досить точно показали різницю в інтересах двох аудиторій. Українських студентів насамперед зацікавило, хто і як повинен допомагати студенту справлятися з цифровим середовищем, а їхніх бельгійсько-нідерландських колег — що відбувається з самим механізмом уваги та здатністю навчатися.
Першим на запитання українських студентів відповів Пол Фрейтерс. Його відповідь розпочалася з досить різкого порівняння: наставник не повинен перетворюватися на людину, яка просто видає студенту чергову «порцію знань», після чого той приймає її або відмовляється від неї. Фрейтерс вважає, що завдання академічного середовища значно ширше: йдеться про особистісний та емоційний розвиток людини.
Звідси його пропозиція повернути в освіту більш тісну академічну спільноту. Фрейтерс нагадав про історичну модель невеликих академічних спільнот, де викладачі та студенти перебувають у постійному контакті й навчаються один в одного. На його думку, таке середовище дає набагато більше можливостей для особистого розвитку, ніж ситуація, коли студент приходить до наставника лише на окреме заняття.
«Дослідження та навчання відбуваються в обох напрямках», — підкреслив професор. Молоді вчені та студенти можуть збагачувати наставників своїм швидшим освоєнням нових методів і свіжими знаннями.
На друге запитання — як зрозуміти, чи працює запропоноване рішення, — Фрейтерс відповів уже через поняття особистого світогляду. На його думку, інтелектуальний розвиток передбачає здатність поступово відбирати те, що дійсно працює, і перетворювати це на власний набір інструментів. Але для цього студенту потрібне середовище, в якому він може ставити складні запитання, експериментувати й не боятися помилятися.
Фрейтерс говорив про допитливість, впевненість та емоційну безпеку як про умови такого навчання. Навіть студент, який спочатку просто сидить у телефоні, повинен поступово отримати можливість сформувати нові звички: брати участь у складних розмовах, приймати інтелектуальні виклики та отримувати від цього задоволення.
Джиджі Фостер розвинула цю думку з іншого боку. На її думку, сучасний студент може приходити до академії вже зі звичкою до пасивного споживання інформації та очікуванням, що хтось інший визначатиме, що йому вивчати й як саме це робити. Тому завдання наставника — не лише передавати знання, а й давати студенту дозвіл бути самостійним.
«Ви вчитеся бути лідером для самого себе, для свого власного розуму», — сформулювала Фостер. Вона вважає, що студентам необхідно давати завдання, в яких викладач навмисно не втручається і залишає їм можливість самостійно шукати рішення. Такий досвід самостійної дії, на її думку, особливо важливий для нинішнього покоління.
А перевірити результат освіти Фостер пропонує досить просто: подивитися, куди людина хоче повертатися. Якщо після навчання студент починає менше тягнутися до телефону й сильніше прагне до реальної взаємодії з викладачами, однокурсниками та навколишнім світом, це може бути практичною ознакою того, що зміни відбулися.
Тьєрд Андрінга продовжив розмову про наставництво через рівні інтелектуального розвитку. Він поділив навчання на кілька ступенів і звернув увагу на перехід від освоєння методів до розуміння того, чому людина робить те, що робить. На вищих рівнях студент уже починає шукати альтернативні точки зору і здатний вийти за межі звичної інтелектуальної групи. Для Андрінги це й є початок самостійного навчання: людина починає керувати процесом власного розвитку.
На запитання, обрані бельгійсько-нідерландськими студентами, українська сторона відповідала вже з позиції власного наукового та педагогічного досвіду.
Питання про нудьгу виявилося особливо показовим. У відповіді професора Мальцева, яку ми детально розглянули вище, пролунала ідея про зв’язок нудьги з передбачуваністю. Але Олександр Сагайдак запропонував поглянути на цю проблему інакше: на його думку, науковій спільноті майбутнього якраз буде важко нудьгувати, оскільки головним завданням науки стає управління складністю.
«Наука майбутнього буде, насамперед, наукою про управління складністю», — сказав Сагайдак. Він пов’язав цю перспективу з розвитком кібернетики, семантики та систем «людина — машина», в яких інформація важлива не сама по собі, а тоді, коли вона змінює стан системи.
Ірина Лопатюк запропонувала перейти від міркувань про увагу до невеликого експерименту. Вона попросила учасників витягнути руку, подивитися на власний великий палець і спробувати якомога довше утримувати на ньому увагу. За її словами, такий експеримент дозволяє відчути, наскільки обмежена здатність людини довго утримувати концентрацію на одному об’єкті.
Звідси Лопатюк перейшла до практичних рекомендацій. Вона запропонувала враховувати чотири фактори: причину, навколишнє середовище, час і своєрідний елемент зовнішнього тиску, який змушує довести завдання до кінця. Особливо цікавою була її думка про індивідуальне середовище навчання: одній людині допомагає тиша, іншій — музика, третій — присутність поруч певної людини.
Окремо вона зупинилася на часі. Замість спроби змусити себе кілька годин поспіль займатися одним завданням, Лопатюк запропонувала розбивати роботу на інтервали різної тривалості — від однієї до тридцяти хвилин — і заздалегідь визначати момент переключення уваги. При цьому вона прямо пов’язала цю частину відповіді з технологічним підходом Олега Мальцева.
Вийшов цікавий обмін думками: бельгійсько-нідерландських студентів зацікавило питання про те, як людина керує власною увагою, а українські вчені відповідали на нього одночасно на кількох рівнях — від історії та методології до простого експерименту, який кожен учасник міг провести безпосередньо на собі.
Учасники домовилися продовжити науковий обмін
У заключній частині симпозіуму Пол Фрейтерс запропонував розглянути результати зустрічі як початок подальшої роботи. За його словами, уникнути нового інформаційного середовища вже неможливо, та й сама технологія не є однозначно негативним явищем. Смартфони, соціальні мережі та доступ до величезного обсягу інформації дають людині нові можливості, тому завдання академічної спільноти полягає в тому, щоб навчитися жити з ними та використовувати їх з максимальною користю.
Фрейтерс запропонував не шукати універсальної заборони, а експериментувати й вивчати, які освітні підходи дійсно працюють. Він звернув увагу на досвід сімей із Кремнієвої долини, які свідомо обмежують використання мобільних телефонів дітьми в ранньому віці, і запропонував розглядати це питання як предмет наукового дослідження: спочатку мінімізувати потенційну шкоду, а потім шукати способи зробити технології корисним інструментом навчання. «Ми теж будемо експериментувати й подивимося, до чого це нас приведе», — сказав професор, фактично визначивши напрям подальшої роботи.
Такий підхід відкриває перспективи й для співпраці Academia Liberamentis та Європейської академії наук України. Учасники домовилися продовжувати науковий обмін і повертатися до тих питань, які виникли під час нинішньої дискусії. При цьому сама структура симпозіуму показала, що подібні зустрічі можуть ставати майданчиком не лише для презентації вже проведених досліджень, а й для постановки нових питань, спільного пошуку рішень та подальших експериментів. Модераторка зустрічі також зазначила, що багато з висловлених ідей можуть отримати продовження в подальших дослідженнях та співпраці двох академій.
Після симпозіуму ми поспілкувалися зі студентами, і вони відзначали, що можливість самостійно обирати питання, на які вчені мали відповідати, зробила їх набагато більш залученими до того, що відбувалося.
«Мені сподобалося, що тут студент не залишається просто слухачем. Ми самі обирали питання, які справді хотіли обговорити, і бачили, як науковці по-різному підходять до їхнього вирішення. Від цього починаєш сприймати наукову дискусію як процес, у якому можеш брати участь сам».
Ще один учасник поділився своїми враженнями від заходу:
«Мені здається важливим, що після такої зустрічі питання не закінчуються разом із заходом. Навпаки, з’являється бажання продовжити обговорення, перевірити почуті ідеї та знову зустрітися з науковцями вже з новими питаннями. Я б хотів брати участь у наступних таких заходах».
Для Європейської академії наук України проведення подібних зустрічей має й ширше значення. Незважаючи на важкі умови війни, постійні загрози та надзвичайні обставини, Академія продовжує докладати максимум зусиль для того, щоб українські вчені залишалися частиною міжнародного наукового діалогу, представляли українську наукову школу та мали можливість безпосередньо обмінюватися досвідом із зарубіжними колегами.
Проведений симпозіум став ще одним прикладом цієї роботи: наукова співпраця триває, а міжнародні зв’язки українських дослідників отримують нові можливості для розвитку.