20 жовтня 2025 року було опубліковано офіційний звіт про результати перевірки медичної частини № 21, яка обслуговує Одеський слідчий ізолятор. Його підготували відразу кілька авторитетних структур: правозахисні організації «Захист в’язнів України», «Харківська правозахисна група», «Україна без тортур», а також Національний превентивний механізм. Мова йде не про приватну думку або поодиноку скаргу, а про системний моніторинг того, як в СІЗО надається медична допомога людям, які повністю залежать від держави.
Висновки звіту лякають. По суті, мова йде про ситуацію, в якій медична допомога в ізоляції перестає виконувати свою основну функцію — зберігати життя і здоров’я людини.
Але особливого значення ці висновки набувають у контексті справи українського вченого Олега Мальцева, який наразі перебуває в Одеському СІЗО. У Олега Мальцева діагностовано прогресуюче апное, захворювання, при якому під час сну відбуваються зупинки дихання. В умовах слідчого ізолятора, за відсутності постійного медичного контролю та спеціалізованого лікування, це захворювання становить пряму загрозу життю. Фактично кожен день, проведений в СІЗО, може стати для нього останнім.
З цієї причини в ситуації з медичною допомогою в медчастині № 21 йдеться про долю конкретної людини, вченого, чия кримінальна справа викликала суспільний резонанс і перебуває в фокусі міжнародної спільноти.
Європейська академія наук України, вивчивши даний звіт і матеріали інших міжнародних моніторингових місій, підготувала власний аналіз. Нижче ми публікуємо переклад цього аналізу, оскільки він дозволяє зрозуміти, в яких умовах сьогодні перебувають люди в Одеському СІЗО і чому в справі Олега Мальцева рахунок йде не на місяці і навіть не на тижні, а на дні.
20 жовтня 2025 року було опубліковано офіційний звіт про результати відвідування медичної частини № 21, яка обслуговує Одеський слідчий ізолятор (СІЗО). У звіті виявлено низку системних порушень у забезпеченні медичної допомоги ув’язненим. Ці факти викликають серйозні побоювання з точки зору відповідності національному законодавству України та міжнародним стандартам прав людини. Аналіз підготовлений доктором Оленою ван дер Меер і орієнтований на експертне та правозахисне співтовариство Європи, висловлюючи суворий правовий погляд на ситуацію.
Нижче перераховані основні виявлені порушення:
- Хронічна нестача медичного персоналу. Штат медчастини № 21 не укомплектований необхідною кількістю лікарів і середнього медичного персоналу, що призводить до перевантаження існуючих співробітників і зниження якості медичного обслуговування.
- Відсутність експрес-тестів на гепатити B і C. На день візиту в медчастині були відсутні швидкі тести для виявлення вірусних гепатитів B і C. Це суперечить стандартам Міністерства охорони здоров’я України (накази № 49, № 51 від 15.01.2021 р.) та порядку надання первинної допомоги (наказ МОЗ № 504 від 19.03.2018 р.).
- Неможливість діагностики та профілактики раку печінки. Відсутність тестування на гепатити означає, що інфіковані ув’язнені залишаються невиявленими і нелікованими. Хронічні вірусні гепатити B і C є однією з провідних причин цирозу і раку печінки
Таким чином, ігнорування скринінгу позбавляє пацієнтів шансів на ранню діагностику і профілактику раку печінки.
- Відсутність доступу до електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ). Лікарі медчастини № 21 не мають доступу до національної електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ), що унеможливлює належне ведення електронних медичних карток, рецептів, направлень та обмін медичними даними. Це перешкоджає наступності лікування і суперечить вимогам щодо обліку та зберігання медичної інформації.
- Відсутність рентгенодіагностики в стоматології. Єдиний дентальний рентгенівський апарат у медчастині не працює, що позбавляє стоматологів можливості проводити повноцінне обстеження та лікування зубних захворювань. Порушені нормативи оснащення кабінету стоматолога (наказ МОЗ № 158 від 11.04.2005 р.), а своєчасна і якісна стоматологічна допомога засудженим не забезпечена.
- Недоступність для маломобільних груп. Установа не обладнана пандусами, відсутнє контрастне маркування сходинок; пороги в приміщеннях ускладнюють пересування пацієнтів з обмеженою мобільністю. Це є порушенням державних будівельних норм (ДБН В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд») і фактично виключає осіб з інвалідністю з числа отримувачів належної медичної допомоги.
Кожен з перерахованих пунктів сам по собі свідчить про неналежний рівень організації медичної допомоги в СІЗО. У сукупності ж ці недоліки формують системну проблему, що зачіпає основи права ув’язнених на здоров’я та людську гідність. Далі ми проведемо детальний аналіз зазначених порушень, оцінимо їх правові наслідки та відповідність європейським стандартам, зокрема вимогам статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (ЄКПЛ).
Хронічна нестача медичного персоналу
Першою проблемою, зазначеною у звіті, є некомплектність штату медичної частини № 21. Іншими словами, у медчастині хронічно не вистачає лікарів і середнього медичного персоналу. Це означає, що штатний розклад не заповнений – деякі посади лікарів, у тому числі вузьких спеціалістів, і медсестер залишаються вакантними. По суті, адміністрація СІЗО не забезпечує мінімально необхідний кадровий склад для надання медичної допомоги всім ув’язненим.
Дефіцит персоналу призводить до того, що нагляд за здоров’ям ув’язнених послаблюється, а доступ до медичних послуг затягується. Наприклад, обов’язкові первинні медичні огляди нових ув’язнених проводяться не повністю, оскільки деяких лікарів немає в наявності. Згідно з українським наказом «Про організацію медико-санітарного забезпечення осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі», у первинному медичному огляді повинні брати участь лікар загальної практики, психіатр і стоматолог. Однак моніторингові перевірки встановили, що в багатьох установах (включаючи Одеський СІЗО) ці посади є вакантними, внаслідок чого повне медичне обстеження не проводиться і засуджені не отримують належного обсягу медичної допомоги. Нестача персоналу також порушує рекомендації міжнародних стандартів. Європейський комітет із запобігання катуванням (ЄКЗК) прямо вказує, що медична служба в тюрмах повинна бути забезпечена достатнім штатом лікарів, середнього та технічного персоналу, а також необхідними приміщеннями та обладнанням. Мета – забезпечити рівень медичної допомоги ув’язненим на тому ж рівні, що і на волі. Хронічна недоукомплектованість штату в медчастині № 21 явно не відповідає цьому стандарту. Більше того, ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що посилання держави на брак ресурсів не звільняють її від обов’язків за Конвенцією. Так, у справі Dykebu v. Albania та ряді інших встановлено: відсутність ресурсів або важке економічне становище не можуть виправдовувати умови утримання, що суперечать абсолютній забороні нелюдського поводження.
Таким чином, Україна не може посилатися на фінансові труднощі або кадровий голод як виправдання недотримання мінімальних стандартів медичної допомоги в СІЗО.
Наслідки кадрового дефіциту для ув’язнених очевидні. Скорочення кількості медпрацівників призводить до затримок в оглядах, недостатнього спостереження за хронічними хворими, неможливості вчасно реагувати на гострі випадки. Це створює реальну загрозу життю і здоров’ю людей, які перебувають під вартою. Фактично, держава ставить вразливих осіб – які повністю залежать від системи – в становище, де їм не гарантована базова медична допомога. У правовому сенсі така ситуація може розглядатися як нехтування позитивними обов’язками держави забезпечити здоров’я і благополуччя ув’язнених, що випливають як з національного законодавства, так і зі статті 3 ЄКПЛ (про це див. нижче розділ про правову кваліфікацію).
Відсутність експрес-тестів на гепатити B і C (порушення наказів МОЗ № 49, № 51, № 504)
Другим кричущим порушенням є відсутність експрес-тестів для діагностики вірусних гепатитів B і C. Моніторингова група встановила, що на день візиту такі тести в медчастині № 21 повністю були відсутні. Цей факт прямо порушує затверджені Міністерством охорони здоров’я (МОЗ) стандарти. У 2021 році МОЗ наказами № 49 та № 51 від 15.01.2021 затвердило Стандарти медичної допомоги при вірусних гепатитах B і C у дорослих, які передбачають своєчасне тестування осіб з групи ризику та підозрілих на інфікування. Крім того, відсутність тестів суперечить Порядку надання первинної медичної допомоги (наказ МОЗ № 504 від 19.03.2018), який передбачає проведення скринінгу на соціально значущі інфекції на рівні первинної ланки охорони здоров’я, в тому числі і в місцях позбавлення волі.
Необхідність таких тестів продиктована вкрай високою небезпекою вірусних гепатитів для здоров’я людей. Вірусні гепатити B і C є провідними причинами хронічних захворювань печінки і гепатоцелюлярної карциноми (раку печінки) у всьому світі. Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, щорічно сотні тисяч людей помирають від наслідків гепатитів, в першу чергу від цирозу і раку печінки. Хронічна інфекція гепатиту C без лікування нерідко призводить до розвитку цирозу печінки, печінкової недостатності і злоякісних пухлин. Водночас сучасні методи лікування (зокрема, прямі противірусні препарати при гепатиті С) дозволяють вилікувати більшість пацієнтів і запобігти таким тяжким наслідкам. Однак без своєчасної діагностики – тобто без проведення тестів – ув’язнені позбавлені шансу на лікування.
У розглянутій медчастині ситуація ускладнюється тим, що ув’язнені з вірусним гепатитом залишаються неідентифікованими. Ні експрес-тестів, ні лабораторної діагностики (ПЦР-тестів) не проводиться. Це не тільки ставить під загрозу здоров’я інфікованих (які не отримують терапії і можуть дійти до стадії раку печінки), але і створює ризик поширення інфекції серед інших ув’язнених і персоналу. Як зазначено в правозахисному аналітичному звіті за 2024 рік, у багатьох установах системи виконання покарань особи з підозрою на гепатит С не проходять ПЛР-тестування і не отримують лікування, що призводить до погіршення їхнього здоров’я і поширення інфекції. Фактично, в’язниця перетворюється на осередок неконтрольованого поширення небезпечного захворювання, що є неприпустимим з точки зору санітарно-епідеміологічних норм.
Відсутність експрес-тестів – це не просто організаційний пробіл, а порушення конкретних норм права. Накази МОЗ № 49 та № 51 (2021) прямо зобов’язують заклади охорони здоров’я мати в наявності засоби для скринінгу гепатитів та обстежувати групи ризику. Невиконання цих наказів тягне за собою відповідальність посадових осіб за українським законодавством. Більше того, подібне нехтування діагностикою свідчить про системний характер проблеми медичного забезпечення ув’язнених. Держава, знаючи про поширеність гепатитів у місцях позбавлення волі, фактично усувається від контролю над цією ситуацією, що може розцінюватися як недбалість або применшення прав ув’язнених на охорону здоров’я.
З точки зору європейських стандартів, відсутність адекватної діагностики серйозних захворювань у осіб, які перебувають під вартою, прирівнюється до неналежного надання медичної допомоги. ЄСПЛ підкреслював, що влада зобов’язана проводити належний облік стану здоров’я затриманого і своєчасну постановку діагнозу. У справі «Мельник проти України» (2006), де ув’язнений страждав на туберкульоз і не отримав своєчасного лікування, Суд констатував порушення статті 3 Конвенції саме через недоліки в діагностиці та терапії. За аналогією, ігнорування діагностики вірусних гепатитів – тяжких потенційно смертельних хвороб – ставить під сумнів виконання Україною позитивного обов’язку захищати здоров’я ув’язнених.
Крім того, не можна забувати, що Україна в 2020-х роках взяла курс на інтеграцію з європейськими системами охорони здоров’я і затверджувала національні програми боротьби з гепатитами. Прикро, що в пенітенціарних установах ці програми не реалізуються. У контексті боротьби з інфекційними захворюваннями в’язниці не повинні ставати «білою плямою». Європейські органи (наприклад, Комітет міністрів Ради Європи при нагляді за виконанням рішень ЄСПЛ) неминуче звернуть увагу на подібні системні проблеми, особливо якщо щодо них будуть подані скарги від постраждалих ув’язнених.
Неможливість діагностики та профілактики раку печінки
Цей пункт безпосередньо випливає з попереднього. Відсутність тестування та лікування вірусних гепатитів означає, що ув’язнені позбавлені можливості профілактики такого грізного ускладнення, як рак печінки. Хронічний гепатит B або C, персистуючи роками, може непомітно для пацієнта призвести до злоякісного переродження клітин печінки. У нормальних умовах групи ризику (наприклад, хворі на цироз, гепатит) проходять регулярні обстеження – ультразвукове дослідження, аналізи на пухлинні маркери – з метою раннього виявлення пухлини, піддаються вакцинації від гепатиту B тощо. В Одеському СІЗО ж ні виявити носіїв вірусу, ні тим більше спостерігати за їх печінкою не представляється можливим.
Таким чином, медична частина № 21 не виконує функцію профілактики онкологічних захворювань печінки у осіб, які там утримуються. Це суперечить і національним клінічним протоколам, і міжнародним підходам до охорони здоров’я ув’язнених. Нагадаємо, що Європейські тюремні правила (рекомендація Rec(2006)2 Ради Європи) вимагають надавати ув’язненим таку ж за якістю медичну допомогу, як і на волі, включаючи профілактичну допомогу та скринінг захворювань. Більш того, у рішенні «Хуртадо проти Швейцарії» Європейська комісія з прав людини ще в 1993 році вказала: на державі лежить особливий позитивний обов’язок захищати фізичну цілісність осіб, позбавлених волі, і відсутність адекватної медичної допомоги в такій ситуації слід кваліфікувати як нелюдське поводження. Необхідність виявляти і запобігати важким захворюванням, таким як рак, безумовно входить в цей позитивний обов’язок.
Можна провести паралель з рішеннями ЄСПЛ у справах тяжко хворих ув’язнених. У справі «Вінаєв проти Росії» (Vlasov v. Russia, 2008) заявник страждав на вірусний гепатит і не отримував належного лікування; Суд визнав порушення статті 3, вказавши на невиконання державою свого обов’язку забезпечити здоров’я і благополуччя ув’язненого. Аналогічно, якщо українська пенітенціарна система не виявляє у ув’язненого небезпечне захворювання, яке потенційно може призвести до смерті (наприклад, гепатоцелюлярну карциному як наслідок нелікованого гепатиту), це може трактуватися як нехтування правом на життя (ст. 2 ЄКПЛ) у сукупності зі ст. 3, або як самостійне нелюдське поводження, оскільки людина піддається тривалому стражданню і ризику, якого можна уникнути при належному медичному контролі.
Слід підкреслити, що профілактика раку – це не абстрактне завдання, а конкретний обов’язок медичної служби, в тому числі у в’язницях. Українське законодавство (наприклад, Основи законодавства про охорону здоров’я) декларує право кожного на профілактику захворювань. Проте, поки в місцях позбавлення волі елементарно немає умов для діагностики хронічних вірусних інфекцій, говорити про профілактику їх наслідків не доводиться. В результаті, ув’язнені фактично виключені з національної стратегії боротьби з онкологічними захворюваннями, що є дискримінаційною прогалиною. Ця ситуація може зацікавити, крім ЄСПЛ, також Комітет ООН проти катувань або Спеціального доповідача ООН з права на здоров’я, оскільки йдеться про систематичну відмову в життєво важливій медичній послузі певній категорії осіб (ув’язнених).
Таким чином, неможливість діагностики та профілактики раку печінки в СІЗО – прямий наслідок упущень в організації медичної допомоги. Це посилює страждання хворих, призводить до випадків, коли захворювання виявляється вже на термінальній стадії (можливо, постфактум, при розтині померлих). З правової точки зору, такий кумулятивний ефект бездіяльності органів влади може бути розцінений як порушення заборони нелюдського і принижуючого гідність поводження, гарантованого ст.3 ЄКПЛ (докладніше це питання розкрито далі).
Відсутність доступу лікарів до системи ЕСОЗ (електронної системи охорони здоров’я)
Ще одним виявленим порушенням є повна інформаційна ізоляція медчастини № 21 від загальної системи охорони здоров’я України. Звіт вказує, що лікарі цієї медчастини позбавлені доступу до Електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ). ЕСОЗ – це національна електронна база даних пацієнтів, рецептів і медичних послуг, що впроваджується в Україні з 2018 року. Відсутність підключення пенітенціарного медичного закладу до ЕСОЗ має ряд негативних наслідків:
- Медперсонал не може створювати електронні медичні карти ув’язнених, вносити в них дані про діагнози, призначене лікування, результати аналізів тощо. Вся інформація залишається розрізненою на паперових носіях, що ускладнює ведення історії хвороби.
- Неможливо виписувати електронні рецепти та направлення на дослідження/консультації. У цивільній медицині багато препаратів (зокрема, наркотичні анальгетики, замісна терапія) видаються за електронними рецептами, які контролюються через систему. У в’язниці ж лікарі цього зробити не можуть, що або позбавляє пацієнтів необхідних ліків, або змушує вдаватися до застарілої бюрократичної процедури.
- Немає доступу до даних про попередній стан здоров’я ув’язнених до їх надходження в СІЗО. Ув’язнені часто мають історію хвороб, записи про лікування на волі. Без ЕСОЗ тюремний лікар не бачить амбулаторну карту пацієнта з цивільної лікарні, не знає, які діагнози ставилися раніше, які ліки приймалися. Це призводить до початку лікування «з нуля», до повторення обстежень або до пропуску важливих аспектів (наприклад, алергій, хронічних хвороб).
- Немає можливості обміну медичною інформацією з цивільними закладами охорони здоров’я в режимі реального часу. Якщо ув’язненого переводять в іншу колонію або відправляють на лікування в цивільну лікарню, його медичні дані не можна швидко передати – знову ж таки через відсутність цифрової інтеграції.
Все перераховане серйозно ускладнює надання належної медичної допомоги ув’язненим. Лікарі фактично працюють «наосліп», позбавлені сучасних інструментів запису та обміну даними. У XXI столітті, коли електронна охорона здоров’я стала стандартом, така ізоляція пенітенціарної медицини виглядає анахронізмом. Більш того, вона суперечить самому сенсу реформи охорони здоров’я України, одним із принципів якої є безперервність медичного спостереження за пацієнтом на всіх етапах.
Порушуються і права пацієнта на ведення та зберігання медичної інформації. Закон України «Основи законодавства про охорону здоров’я» та Закон «Про захист персональних даних» передбачають, що медична інформація про пацієнта повинна належним чином зберігатися, оновлюватися та використовуватися для його блага, при цьому залишаючись конфіденційною. У випадку ув’язнених відсутність ЄСОЗ означає, що їхні дані або не ведуться взагалі, або зберігаються розрізнено. Як зазначає ЄСПЛ, гарантія захисту медичних даних ув’язнених має першорядне значення, оскільки без неї пацієнти можуть втрачати довіру до медперсоналу і відмовлятися повідомляти інформацію про своє здоров’я.
У нашому випадку ми бачимо протилежну ситуацію: не те що дані не захищені – їх просто не збирають системно, що теж шкодить інтересам пацієнта.
З практичної точки зору, це упущення може призвести до лікарських помилок і навіть до трагедій. Наприклад, якщо у в’язня на волі була діагностована епілепсія і він приймав певні препарати, а в СІЗО лікар про це не знає через відсутність доступу до бази, можливі тяжкі наслідки (напади без лікування). Або, наприклад, у людини ВІЛ-інфекція, вона отримувала антиретровірусну терапію, а в тюрмі ці відомості втрачені – це призведе до переривання лікування, розвитку резистентності вірусу тощо. Таким чином, бар’єр між тюремною та цивільною системами охорони здоров’я прямо позначається на здоров’ї ув’язнених і може розглядатися як системне порушення їхнього права на медичну допомогу.
З точки зору міжнародного права прав людини, відсутність обміну медичною інформацією може підпадати під поняття нелюдського поводження в тих випадках, коли це призводить до серйозної шкоди здоров’ю. ЄСПЛ у кількох справах (наприклад, «Сзулук проти Великої Британії», 2009) вказував на критичну важливість медичної інформації та безперервності лікування у в’язниці.
Якщо держава створює умови, за яких лікар не має доступу до історії хвороб пацієнта, це можна кваліфікувати як незабезпечення умов для належної медичної допомоги. У поєднанні з іншими факторами (нестача персоналу, медикаментів тощо) така прогалина посилює страждання ув’язнених і збільшує ризик помилок, потенційно підпадаючи під дію ст. 3 ЄКПЛ про заборону нелюдського поводження.
У контексті національної відповідальності слід зазначити, що інтеграція тюремної медицини в загальнонаціональну систему охорони здоров’я – це не тільки питання зручності, але й вимога законів. Кабінет Міністрів України ще в 2018–2019 рр. ухвалив рішення про поетапне підключення всіх відомчих медичних закладів до системи eHealth (ЕСОЗ). Невиконання цих рішень тягне за собою внутрішню відповідальність посадових осіб. Однак для міжнародних правозахисних структур важливо не стільки формальне порушення українських приписів, скільки реальні наслідки для прав людини. У даному випадку наслідки – погіршення якості лікування і можлива шкода здоров’ю ув’язнених – очевидні, що підсилює аргументацію про порушення ст.3 Конвенції, якщо справа дійде до розгляду в Страсбурзі.
Непрацюючий дентальний рентген: порушення стандартів стоматологічної допомоги
Стоматологічна допомога є невід’ємною частиною медичного забезпечення ув’язнених. Проте в медчастині № 21 вийшов з ладу єдиний дентальний рентгенологічний апарат. Згідно зі звітом, непрацюючий рентген виключає можливість проведення поглибленого стоматологічного обстеження засуджених і не забезпечує своєчасне надання належної стоматологічної допомоги. Іншими словами, тюремний стоматолог позбавлений одного з ключових діагностичних інструментів – рентгена, без якого неможливо виявити прихований карієс, гранульоми, переломи щелеп, провести якісне пломбування каналів зуба тощо.
Цей факт прямо порушує галузеві норми оснащення медичних установ. Наказ МОЗ України № 158 від 11.04.2005 затвердив табель оснащення кабінету лікаря-стоматолога та зубного техніка. Наявність дентального рентгенапарату входить до мінімально необхідного переліку обладнання стоматологічного кабінету. Таким чином, відсутність працюючого рентгена означає невідповідність медчастини базовому стандарту. По суті, медчастина не пройшла б ліцензування на здійснення стоматологічної практики в такому стані, якби йшлося про цивільну поліклініку.
Для ув’язнених це порушення має відчутні наслідки. Якісна стоматологічна допомога стає недоступною. У кращому випадку лікар може проводити тільки поверхневі огляди і тимчасове лікування (зняти гострий біль, поставити тимчасову пломбу). Про повноцінне лікування кореневих каналів або складне видалення зубів без рентгена говорити не доводиться. Це загрожує хронічними зубними болями, інфекціями (наприклад, розвиток абсцесів, флегмон обличчя), передчасною втратою зубів. Хворий зуб в умовах позбавлення волі – серйозне джерело страждань, яке за відсутності адекватної допомоги може призвести навіть до загальних септичних ускладнень.
З точки зору прав ув’язнених, позбавлення доступу до стоматологічної допомоги рівнозначне відмові в медичній допомозі взагалі. Європейські стандарти не роблять різниці між «більш важливою» і «менш важливою» медичною допомогою – людина під вартою повинна отримувати лікування всіх станів, що вимагають втручання, включаючи захворювання зубів. Більш того, біль, який навмисно не полегшується владою, може досягати порогу нелюдського поводження. ЄСПЛ, наприклад, у справі «МакГлінчі проти Великої Британії» (McGlinchey v. UK, 2003) визнав порушення ст. 3, коли тюремні лікарі не полегшували страждання ув’язненої, залишаючи її без допомоги та спостереження при важких симптомах.
У випадку зі стоматологією, якщо ув’язнений змушений терпіти зубний біль тижнями через відсутність обладнання або лікування, це теж може розглядатися як непотрібне страждання, за яке несе відповідальність держава.
Крім того, несправність обладнання в медчастині свідчить про недостатнє фінансування та контроль з боку компетентних органів (Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров’я, яке курує тюремну медицину). Згідно з рекомендаціями ЄКПТ, держава повинна забезпечувати справність і модернізацію медичного обладнання в пенітенціарних установах.
У 2018 році, наприклад, ЄКПТ вже звертав увагу України на необхідність оснастити тюремні лікарні сучасним обладнанням (CPT/Inf(2018)41). Невиконання цих рекомендацій посилює позицію потенційних заявників у ЄСПЛ: наявність міжнародних попереджень, що залишилися без уваги, демонструє системний характер проблеми і може призвести до більш суворих висновків про порушення Конвенції.
Підсумовуючи, відсутність працюючого рентгена – не приватна технічна поломка, а симптом серйозного збою в системі надання медичної допомоги ув’язненим. Це порушення національних стандартів оснащення, яке безпосередньо позначається на правах і здоров’ї людей. Якщо такий кейс буде представлений в міжнародних інстанціях, Україні доведеться пояснювати, чому вона не змогла забезпечити навіть мінімально необхідний рівень стоматологічної допомоги в місцях позбавлення волі. Швидше за все, переконливих виправдань для багаторічної несправності обладнання не знайдеться, і це ляже додатковим тягарем на загальну оцінку умов утримання як таких, що потенційно принижують гідність (у розумінні статті 3 ЄКПЛ).
Недотримання норм доступності для маломобільних груп
Важливим компонентом оцінки умов утримання є доступність інфраструктури для осіб з інвалідністю та обмеженою мобільністю. У медчастині № 21 були зафіксовані грубі порушення будівельних норм щодо забезпечення безбар’єрного середовища. Зокрема, відсутні пандуси для в’їзду інвалідних візків, немає контрастного маркування сходинок (важливого для людей з вадами зору), а в приміщеннях медичної частини є високі пороги, що ускладнюють проїзд крісел-візків або пересування людей на милицях.
Українські будівельні норми ДБН В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд» вимагають, щоб усі громадські будівлі (у тому числі лікувальні) були оснащені засобами для безперешкодного доступу інвалідів. З 1 квітня 2019 року ці норми є обов’язковими до застосування при будівництві та реконструкції. В Одеському СІЗО, очевидно, або не проводилася необхідна адаптація приміщень, або вона виконана неякісно. Відсутність пандуса сама по собі є порушенням ДБН і ставить під загрозу життя і здоров’я інвалідів: евакуація інваліда-колясочника під час пожежі або його доставка до медичної частини в екстреній ситуації виявляється ускладненою або неможливою.
Слід зазначити, що право осіб з інвалідністю на доступність закріплено не тільки в національних нормах, а й у міжнародному праві. Україна є учасницею Конвенції ООН про права інвалідів, стаття 9 якої зобов’язує держави забезпечувати інвалідам нарівні з іншими доступ до будівель і послуг, включаючи медичні установи. У нашому випадку ці зобов’язання явно не виконані. Ув’язнені з порушеннями опорно-рухового апарату (наприклад, користувачі інвалідних візків, люди після інсульту, ампутацій тощо) фактично позбавлені рівного доступу до медичних послуг в СІЗО. Вони не можуть самостійно потрапити на прийом до лікаря, потрапити в санчастину з камери, або повинні долати принизливі перешкоди (просити про допомогу для перенесення, повзти по сходах тощо).
З точки зору статті 3 ЄКПЛ, відмова в розумному пристосуванні умов для інвалідів може бути розцінена як принижуюче гідність поводження. Прецедентне право ЄСПЛ містить показові випадки. У справі «Прайс проти Великої Британії» (Price v. UK, 2001) заявниця-інвалід, яка страждає від відсутності кінцівок, утримувалася в умовах, що не враховували її стан (холодна камера, невідповідне ліжко, відсутність необхідних зручностей), внаслідок чого зазнавала великих страждань. Суд визнав таке поводження таким, що принижує гідність і порушує статтю 3. В українському контексті можна згадати справу «Кудла проти Польщі», де ЄСПЛ сформулював загальний принцип: держава зобов’язана забезпечити утримання ув’язненого в умовах, сумісних з повагою до людської гідності, і при необхідності адаптувати загальні умови утримання до особливих потреб його здоров’я. Якщо людина не може ходити, а її поміщають у середовище зі сходами та порогами без будь-яких адаптацій – це явна невідповідність зазначеному стандарту.
Більш того, проблема доступності пов’язана і з медичною складовою: недоступне середовище може безпосередньо вплинути на отримання медичної допомоги. Наприклад, якщо інвалід-колясочник не може самостійно дістатися до санчастини, він рідше звертатиметься за допомогою, терплячи біль і дискомфорт, тобто його здоров’я погіршуватиметься. Також підвищується ризик травматизму (падіння на незручних порогах або сходах). Все це в сукупності створює для інвалідів-захисників умови, істотно гірші, ніж для інших ув’язнених, що може трактуватися як дискримінація і жорстоке поводження.
Український Омбудсман у своїх рекомендаціях не випадково вказав на необхідність забезпечити доступність медичної частини для вільного пересування маломобільних груп населення. Ця вимога стоїть в одному ряду з необхідністю комплектування штату та забезпечення тестування – тобто визнана рівнозначно важливою для дотримання прав людини. Очевидно, що без виконання цієї умови Україна продовжить порушувати не тільки власні будівельні норми, а й базові принципи гуманного поводження з ув’язненими, беручи до уваги їх особливу вразливість.
Порушення статті 3 ЄКПП: ознаки нелюдського поводження
Стаття 3 Європейської конвенції з прав людини гласить: «Ніхто не повинен піддаватися катуванням, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню». Ця норма є абсолютною – жодних винятків або відступів від неї не допускається за жодних обставин. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) виробив широку практику застосування статті 3 до умов утримання під вартою. В цілому, погані умови в тюрмі, особливо якщо вони заподіюють страждання, можуть кваліфікуватися як нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, навіть якщо немає умислу катувати ув’язнених. До таких умов належать і випадки відсутності належної медичної допомоги.
Конкретно щодо медичного обслуговування ув’язнених європейські стандарти однозначні: держава зобов’язана охороняти здоров’я і благополуччя осіб, яких вона позбавила волі, і надавати їм необхідну медичну допомогу. У прецедентному рішенні Великої Палати ЄСПЛ у справі «Кудла проти Польщі» (2000) сформульовано, що за статтею 3 держава повинна забезпечити, щоб ув’язнений утримувався «в умовах, сумісних з повагою до його людської гідності», щоб спосіб виконання покарання не піддавав його стражданням і позбавленням, що перевищують неминучий рівень, властивий позбавленню волі, і щоб його здоров’я та благополуччя були забезпечені, в тому числі шляхом надання необхідної медичної допомоги. Ця цитата з §94 рішення у справі «Кудла» стала наріжним каменем для оцінки медичних умов утримання.
У нашому випадку перераховані вище проблеми – нестача персоналу, відсутність медикаментів та обладнання, ігнорування вимог доступності – явно виходять за межі «неминучих позбавлень», властивих тюремному ув’язненню, і створюють додаткові страждання для ув’язнених. Ці страждання не продиктовані необхідністю або безпекою, а виникають виключно через бездіяльність або неправильні дії влади. Відповідно, маємо виконання покарання таким чином, що завдає ув’язненим зайвих страждань і труднощів, які перевищують допустимий поріг.
Особливо слід підкреслити кумулятивний ефект від поєднання всіх порушень. ЄСПЛ у ряді справ оцінював сукупність умов утримання при винесенні рішення про відповідність статті 3. Навіть якщо якийсь один недолік умов міг би не досягати порогу нелюдяності, їх сукупність може призвести до порушення Конвенції (див., наприклад, «Моргунінас проти Литви», 2012, де сукупність незадовільних умов гігієни, харчування та медичної допомоги була визнана такою, що порушує ст. 3). В Одеському СІЗО поєднання факторів таке: ув’язнені не отримують належного лікування через відсутність лікарів і тестів; страждають від больових симптомів (неотримана стоматологічна допомога); живуть у страху за своє здоров’я (ні діагностики, ні впевненості, що допоможуть при хворобі); а інваліди ще й фізично ізольовані через непристосоване середовище. Сукупно це представляє картину серйозного приниження людської гідності і рівнозначне поводженню, яке можна назвати нелюдським.
Примітно, що сам український державний орган – Національний превентивний механізм (НПМ) при Омбудсмані – побачив у виявлених порушеннях ознаки потенційно жорстокого поводження. У звіті рекомендуються заходи щодо усунення порушень прав людини та недопущення катувань, інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження в діяльності медчастини № 21. Таким чином, навіть національні експерти визнали, що поточний стан медичного забезпечення в СІЗО може підпадати під заборону статті 3 Конвенції. У тексті звіту прямо зазначено: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини відсутність належної медичної допомоги може становити поведінку, що суперечить статті 3 Конвенції». Це твердження ґрунтується на усталеній юриспруденції ЄСПЛ, включаючи справи проти України.
Наприклад, згадана справа «Мельник проти України» (2006) – один з перших випадків, де Україну визнали такою, що порушила статтю 3 через неналежне лікування ув’язненого, хворого на туберкульоз. Далі були рішення «Ілашку проти Молдови та Росії» (2004), «Алексанян проти Росії» (2008, щодо ВІЛ-позитивного ув’язненого), «Ухань проти України» (2010, щодо ув’язненого-інваліда) та багато інших, що формують чіткий підхід: держава несе відповідальність за життя і здоров’я ув’язненого, а серйозні упущення в медичному догляді в місцях позбавлення волі ведуть до відповідальності за статтею 3 ЄКПЛ.
Ситуація в Одесі навколо справи Олега Мальцева по суті потрапляє в цю ж категорію справ. Більш того, вона є більш комплексною, ніж багато окремих кейсів, що розглядалися в ЄСПЛ, оскільки тут цілий ряд порушень взаємно посилюють одне одного. ЄСПЛ у справі «Хаджіусейнович проти Боснії і Герцеговини» (2019) зазначав, що системні проблеми медицини в тюрмах вимагають системного вирішення, інакше вони неминуче призведуть до численних скарг. Саме такий системний характер є очевидним: проблеми не поодинокі, а типові (властиві не тільки Одеському СІЗО, але й іншим установам, за даними правозахисників). Це важливий момент, оскільки в рамках Європейської конвенції існує механізм «пілотних постанов», коли проти країни виноситься рішення у зразковій справі, що зобов’язує провести загальну реформу. Перераховані порушення можуть призвести до того, що проти України буде винесено пілотну постанову про неналежну медичну допомогу в місцях позбавлення волі, якщо влада сама не вживе рішучих заходів.
Підводячи підсумок: стан медчастини № 21 Одеського СІЗО з великою ймовірністю не відповідає вимогам статті 3 ЄКПП. Ув’язнені зазнають страждань, яких можна було б уникнути за умови належної організації медичної допомоги. Умови їх утримання принижують людську гідність – адже їм відмовляють у базових потребах (лікуванні, полегшенні болю, доступі до інформації про здоров’я). У європейському правовому дискурсі всі перераховані фактори – відсутність лікування, біль, страх за життя, приниження інвалідів – однозначно розглядаються як показники нелюдського та принизливого поводження. Отже, Україна, як держава-відповідач за Конвенцією, несе повну відповідальність за таке поводження.
Ризики міжнародної правової відповідальності України
Виходячи з вищевикладеного аналізу, стає очевидним, що ситуація в медичній частині Одеського СІЗО не тільки порушує національні нормативи, але й ставить Україну під загрозу міжнародно-правової відповідальності. Існує кілька рівнів і механізмів, через які ця відповідальність може реалізуватися.
1. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Кожен ув’язнений, який постраждав від відсутності медичної допомоги в СІЗО, після вичерпання внутрішньодержавних засобів захисту (що в українських реаліях часто зводиться до безрезультатних скарг до органів пенітенціарної служби та прокуратури) має право звернутися зі скаргою до ЄСПЛ, посилаючись на порушення статті 3 Конвенції. Імовірність успіху таких скарг дуже висока, з огляду на багату практику у схожих справах. Український уряд, швидше за все, не зможе виправдати ні відсутність лікування гепатитів, ні некомплект лікарів, ні тим більше ситуацій, де ув’язнені-інваліди не могли потрапити на прийом. Прецеденти проти України вже існують: згадана справа «Мельник проти України», а також «Криволапов проти України» (2018) та ін., де Конвенційний орган визнавав порушення через погану медичну допомогу. Нові скарги лише поповнять цей список. Кожен вердикт ЄСПЛ – це моральне засудження держави на міжнародній арені і, як правило, присудження компенсацій потерпілим. Більш того, як сказано вище, якщо проблеми носять системний характер, ЄСПЛ може винести пілотну постанову, зобов’язавши Україну провести реформи. Невиконання такої постанови загрожує вже політичними санкціями в рамках Ради Європи.
2. Комітет міністрів Ради Європи. Цей орган здійснює нагляд за виконанням рішень ЄСПЛ. Якщо Україна не вживатиме заходів для поліпшення ситуації (наприклад, не обладнає СІЗО пандусами, не укомплектує штат, не забезпечить тести та ліки), Комітет міністрів може поставити питання про невиконання рішень за статтею 3. В рамках цього нагляду можливі резолюції з критикою, періодичні звіти, вимога «дорожньої карти» реформ. Для країни, яка прагне до євроінтеграції, мати невирішені питання виконання рішень ЄСПЛ – серйозний репутаційний мінус.
3. Європейський комітет із запобігання катуванням (ЄКПТ). Це превентивний механізм Ради Європи, який здійснює регулярні інспекції місць позбавлення волі. ЄКПТ вже не раз відвідував Україну і вказував на проблеми медичного характеру (наприклад, у звіті за візитом 2020 року відзначалася нестача медичного персоналу в тюрмах). Якщо під час наступного візиту (а Україна очікує візиту ЄКПТ у найближчі роки) будуть виявлені такі явні порушення, як в Одеському СІЗО, Комітет у своєму звіті зробить жорсткі висновки. Практика показує, що ігнорування стандартів ЄКПТ є обтяжуючим фактором при розгляді справ у ЄСПЛ. Крім того, публічний звіт ЄКПТ з критикою може негативно відбитися на міжнародному іміджі України і ускладнити діалог з ЄС з питань юстиції та прав людини.
4. Універсальні механізми ООН. Хоча основну юридичну відповідальність несе ЄСПЛ, не слід забувати і про Конвенцію ООН проти катувань, учасницею якої є Україна. Неодноразове документування фактів, близьких до нелюдського поводження, може призвести до розгляду українського питання в Комітеті ООН проти катувань (наприклад, у порядку періодичного звіту або в рамках індивідуального повідомлення, якщо заявники віддадуть перевагу цій процедурі). Аналогічно, Рада ООН з прав людини в рамках Універсального періодичного огляду може дати рекомендації Україні щодо поліпшення медичного забезпечення ув’язнених.
5. Політико-правові наслідки для євроінтеграції. Український уряд на найвищому рівні декларує прихильність європейським цінностям і прагнення вступити до ЄС. Одним із критеріїв відповідності є дотримання прав людини, включаючи умови в тюрмах. Виявлені порушення можуть бути використані противниками вступу України до ЄС як доказ невідповідності Копенгагенським критеріям (розділ «права людини та захист меншин»). Таким чином, без усунення цих проблем Україна ризикує затягнути свій шлях до ЄС. У кращому випадку, ЄС може поставити поліпшення пенітенціарної медицини однією з умов або рекомендацій на цьому шляху.
Не можна не відзначити, що всі перераховані механізми відповідальності взаємопов’язані. Наприклад, скарги до ЄСПЛ часто спираються на звіти ЄКПЛ або Омбудсмана, а нагляд Комітету міністрів стимулює системні реформи, які перевірить ЄКПЛ під час наступного візиту. Зараз Україна опинилася під підвищеною увагою європейських партнерів як через війну, так і через процес реформ. Продемонструвати бездіяльність у сфері, що стосується заборони катувань, – означає підірвати довіру до щирості реформаторських заяв.
На завершення цього розділу важливо підкреслити: міжнародно-правова відповідальність неминуче настане, якщо не вжити термінових заходів. Навіть якщо на національному рівні не знайдеться ефективних засобів виправити ситуацію, постраждалі ув’язнені мають альтернативний шлях – міжнародне правосуддя. А воно, спираючись на описані факти, швидше за все, винесе рішення не на користь України. Така перспектива повинна стимулювати владу до проактивних кроків, інакше ціна бездіяльності буде виражена не тільки в моральних витратах, але і в досить конкретних сумах компенсацій, зобов’язаннях щодо виконання рішень і втрачених політичних можливостях.
Висновки та рекомендації: необхідність незалежного європейського нагляду
Аналіз ситуації в медчастині № 21 Одеського СІЗО виявив глибокі структурні проблеми, що призводять до порушення прав людини. Хронічний дефіцит медперсоналу, відсутність ключових засобів діагностики, недоступність середовища для інвалідів – все це не поодинокі випадки, а ознаки системної кризи пенітенціарної медицини. У сукупності ці недоліки можуть кваліфікуватися як нелюдське та принижуюче гідність поводження з ув’язненими, що ставить Україну в порушення статті 3 ЄКПЛ та інших міжнародних зобов’язань. Більше того, бездіяльність у вирішенні цих проблем створює ризик притягнення держави до відповідальності на міжнародній арені – насамперед у Європейському суді з прав людини.
Необхідно визнати, що проблема має комплексний характер і вимагає термінових і всеосяжних заходів реагування. В офіційному звіті НПМ сформульовані базові рекомендації українським органам влади: усунути виявлені порушення, укомплектувати штат, забезпечити тестування на гепатити, підключити медчастину до ЕСОЗ, відремонтувати рентген і зробити приміщення доступними. Однак вітчизняного контролю і доброї волі може виявитися недостатньо, враховуючи, що подібні рекомендації звучать не вперше. Тут потрібен імпульс і моніторинг з боку зовнішніх партнерів, перш за все з Європи, чий авторитет і експертиза допоможуть привести систему у відповідність з цивілізованими стандартами.
Вкрай важливим висновком даного аналізу є необхідність створення незалежного експертного нагляду з боку Європейського Союзу за пенітенціарною медициною в Україні. Йдеться про механізм, який дозволив би регулярно оцінювати стан медичного забезпечення в тюрмах і СІЗО, видавати рекомендації та контролювати їх виконання. Такий нагляд міг би здійснюватися у форматі спільної робочої групи ЄС–Україна з пенітенціарної реформи, або через залучення європейських фахівців (наприклад, від Європейської Комісії, Всесвітньої організації охорони здоров’я – офіс в Європі, та правозахисних НГО) до моніторингових візитів та навчання персоналу. Важливим є саме незалежний характер контролю: внутрішні перевірки, як показує практика, нерідко страждають упередженістю або бюрократичною інерцією, тоді як зовнішні аудитори здатні неупереджено вказати на болючі точки.
Чому саме ЄС? По-перше, Україна офіційно є країною-кандидатом до членства в ЄС. Це накладає на неї моральне зобов’язання відповідати високим стандартам поводження з ув’язненими, прийнятим у європейському співтоваристві. ЄС вже курирує безліч реформ в Україні – від судової до антикорупційної. Включення пенітенціарної медицини до цього переліку назріло давно, оскільки без здоров’я і гідності людини в місцях позбавлення волі важко говорити про повну прихильність до прав людини. По-друге, ЄС має ресурси та експертизу. Європейські тюремні правила, рекомендації Ради Європи, найкращі практики держав-членів – все це може бути привнесено в український контекст через консультування та спостереження. Нарешті, європейський нагляд матиме вагу в очах української влади, стимулюючи її до дій з прагнення відповідати очікуванням ЄС (особливо в контексті майбутніх переговорів про членство).
У практичному плані незалежний нагляд міг би виражатися в наступному:
- Регулярний моніторинг і звіти. Міжнародні експерти спільно з українським Омбудсменом і представниками ЄС відвідують вибірково установи (в тому числі СІЗО № 21 в Одесі), фіксують прогрес або його відсутність, і публічно звітують про результати.
- Дорожня карта реформ. Розробка спільно з Міністерством юстиції України детального плану усунення недоліків: із зазначенням термінів (наприклад, до кінця року – підключити всі тюремні лікарні до ЕСОЗ; за 6 місяців – закупити експрес-тести та ліки; провести атестацію та донабір персоналу тощо). Європейська сторона могла б надати технічну допомогу та контроль виконання цієї карти.
- Консультативно-навчальна місія. Направлення європейських лікарів, адміністраторів тюремної медицини для обміну досвідом, навчання українського персоналу сучасним протоколам лікування (включаючи лікування гепатитів, ВІЛ, туберкульозу), менеджменту медичних установ у пенітенціарній системі, забезпеченню прав пацієнтів тощо. Це підвищило б компетентність кадрів і могло б частково компенсувати нестачу фахівців, якщо залучати іноземних лікарів до дистанційних консультацій.
- Умовність фінансування. ЄС може пов’язати фінансову підтримку пенітенціарної системи (наприклад, гранти на реконструкцію в’язниць, медичне обладнання) з досягненням конкретних показників: усунення певних порушень, зниження захворюваності, виконання приписів ЄКПТ. Такий підхід «допомога в обмін на реформи» вже застосовувався в інших сферах і показав свою ефективність.
Зрештою, мета незалежного європейського нагляду – гарантувати, що права ув’язнених на життя, здоров’я та людську гідність реально захищені, а не залишаються на папері. Це відповідає інтересам і самих ув’язнених, і українського суспільства в цілому (адже більшість з них колись вийдуть на свободу, і важливо, щоб вони не вийшли звідти інвалідами або носіями небезпечних хвороб). Також це зміцнить міжнародний імідж України як країни, яка серйозно ставиться до своїх правозахисних обов’язків. Можна констатувати, що ситуація, подібна до виявленої в Одеському СІЗО, є тестом на зрілість правової системи і гуманність держави. Холодний, об’єктивний правовий аналіз вказує на недвозначний висновок: без сторонньої допомоги і контролю українська пенітенціарна медицина ризикує і далі буксувати, ставлячи під удар життя людей і репутацію країни. Тому створення механізму незалежного європейського експертного нагляду за тюремною медициною має стати невідкладним заходом, що гарантує поступальне виправлення виявлених порушень і недопущення нелюдського поводження з ув’язненими в майбутньому. Тільки так Україна зможе виконати свої національні та міжнародні зобов’язання, рухома не страхом санкцій, а усвідомленням цінності людської гідності як найвищої правової та європейської цінності.