Захист обіцяє опублікувати всі подробиці ухваленого рішення та умови звільнення під заставу пізніше. Однак уже зараз зрозуміло, що засідання відбулося не без процесуальних сюрпризів з боку обвинувачення.

Затягування процесу: як прокуратура «прискорює» справу

Справа Олега Мальцева вже тривалий час супроводжується систематичними затримками з боку обвинувачення. Нагадаємо, що ще на минулому засіданні апеляційний суд зробив прокурору зауваження, прямо вказавши на неналежний та необґрунтовано тривалий розгляд матеріалів. Тоді суд суворо зобов’язав прокуратуру області пришвидшити процес.

На сьогоднішньому засіданні суд поцікавився у прокурора Ульянова, які саме заходи було вжито відомством для виконання цієї вимоги. Відповідь прокурора викликала здивування у присутніх: виявилося, що для «пришвидшення» процесу прокуратура заявила відвід судді Кривохіжу.

Таким чином, замість того щоб активізувати роботу над справою, сторона обвинувачення домоглася її фактичного зупинення, оскільки тепер розгляд заморожено аж до вирішення питання про відвід судді.

Адвокат Олександр Бабіков в іронічній формі на своїй сторінці у Facebook подякував прокурору за «співпрацю». На його думку, такі дії прокуратури дали підстави апеляційному суду більш серйозно поглянути на роботу прокуратури у цій справі.

Незважаючи на очевидні спроби прокуратури затягнути процес через юридичні хитрощі, рішення апеляційного суду про призначення застави залишається головним підсумком сьогоднішнього дня.

Подробиці вже скоро.

Більше матеріалів у справі Олега Мальцева:

• Прокурор Михайло Ульянов затягує судовий процес у справі Олега Мальцева
• Що силовики знали про справу Олега Мальцева з самого початку?
• Дмитро Паустовський та Валентина Гордієнко: Операція Іуда. Частина 1
• Дмитро Паустовський та Валентина Гордієнко: Операція Іуда. Частина 2
• Як найгучніший доказ у справі Олега Мальцева виявився фейком
• Навіщо прокурор Михайло Ульянов приводить кримінальних елементів на слухання у справі Олега Мальцева?
• Заяви прокурора Михайла Ульянова у справі Олега Мальцева: відсутність логіки чи введення в оману?
• Аналіз порушень та ознак злочинної діяльності в медчастині № 21 Одеського СІЗО
• Рішення суду: поміщення вченого Олега Мальцева в карцер було незаконним
• Марина Ілюша: «Судді залякані. Вони розуміють, що якщо відпустять Олега Мальцева, завтра прийдуть за ними»

Італійські колеги в статті критично оцінюють дії прокуратури та ставлять запитання: що відбувається з верховенством права, коли його встановлені законом процедури починають використовуватися як зброя проти його ж суті?

Пропонуємо вашій увазі переклад статті ​​«Справа Ольги Панченко: як українська прокуратура обходить закон?»

Для європейського юриста Україна сьогодні є унікальним, майже парадоксальним феноменом. ​​З одного боку, це нація, що демонструє безпрецедентну волю до інтеграції в європейський правовий простір. ​​З іншого боку, її правова система, немов старий палімпсест, досі зберігає глибокі відбитки радянської доктрини, де доцільність завжди переважала над правом, а правоохоронні органи мали майже сакральний статус.

Саме на цьому стику двох цивілізацій — європейської та пострадянської — сьогодні розгортається справжня битва за душу українського правосуддя.

Що відбувається, коли правоохоронні органи, звиклі діяти без обмежень, стикаються з «незручними» гарантіями, властивими фігурі адвоката, гарантіями, які вони покликані дотримуватися на шляху до європейської інтеграції?

Вони не виступають проти них відкрито. ​​Вони воліють обходити їх, шукаючи альтернативні шляхи через цинічні, формально бездоганні схеми.

У цій статті представлено український прецедент, коли система не порушила закон відкрито, щоб отримати дозвіл на прослуховування адвоката. ​​Вона зробила дещо тонше: вона «деперсоніфікувала» адвоката, приписавши йому особистість його ж клієнта, щоб його номер телефону формально належав людині, яку він мав захищати.

Ця історія має зацікавити будь-якого професіонала, адже вона відповідає на фундаментальне питання: що відбувається з верховенством права, коли його формальні процедури починають використовуватися як зброя проти його ж суті?

Справа Ольги Панченко

Ольга Панченко ​​​​— не просто адвокат: в Україні її знають як захисницю прав людини та «адвоката адвокатів», оскільки вона відстоює інтереси своїх колег і систематично засуджує порушення їхніх прав.​​Його ім’я нерозривно пов’язане з однією з найгучніших справ останніх років: захистом вченого та адвоката ​​​​доктора Олега Мальцева.

Саме вона очолила захист доктора Олега Мальцева, коли після публікації ​​​​книги про військові злочини ​​військова контррозвідка Служби безпеки України (СБУ) ​​​​сфальсифікувала ​​​​кримінальну справу проти нього, звинувативши його у ​​​​створенні воєнізованого формування.​​Справа була настільки абсурдною, що здавалося, вона розвалиться сама по собі, і з нею навіть не доведеться боротися.

Однак після семи місяців безперервної роботи саме Ольга Панченко потребувала захисту.​​Іншими словами, адвокат, яка захищала вченого та, у свою чергу, колегу по адвокатурі, змушена була звернутися за допомогою до адвоката.​​Це може здатися ідеєю для телешоу.​​І все ж саме це сталося в Україні.

Ольгу Панченко ​​​​заарештували ​​​​в рамках того самого судового розгляду та за тим самим звинуваченням, що й її клієнта.​​Те, що закон прямо забороняє — ототожнення адвоката з його клієнтом — сталося насправді.

Лише завдяки широкому висвітленню в ЗМІ та безпрецедентній солідарності, проявленій українською адвокатською спільнотою, вдалося домогтися його звільнення під заставу.

Сьогодні склалася парадоксальна ситуація: Ольга Панченко продовжує захищати доктора Олега Мальцева, хоча сама перебуває під слідством.​​Його захист у цій складній справі було доручено відомому українському адвокату, доктору юридичних наук ​​​​Олександру Бабікову.

Саме в умовах сильного тиску захист доктора Олега Мальцева почав вивчати матеріали розслідування та зробив шокуюче відкриття.

Схема підміни номера телефону та «святості рапорту»

Під час аналізу документів з’ясувалося, що правоохоронці отримували судові дозволи на прослуховування телефону… але не самого доктора. ​​Олега Мальцева, а його адвоката, Ольгу Панченко.

Схема виявилася надзвичайно простою. ​​Оперативний співробітник СБУ вказав у своєму службовому звіті номер телефону, що належить Панченко, як номер її клієнта. ​​Цей рапорт, у свою чергу, став єдиною підставою для клопотання прокурора до суду. ​​Той факт, що дозволи на негласні слідчі дії на підставі цієї фальсифікації отримували ​​тричі, свідчить: це не була випадкова помилка.

Слухалося все: розмови з клієнтами, розробка стратегії захисту, приватні бесіди. ​​І тут сюжет перетворюється на фарс, про який з сарказмом ​​говорить ​​сама Ольга Панченко:

Співробітники оперативно-технічної служби за пів року прослуховування телефону нібито Олега Мальцева так і не змогли відрізнити голос чоловіка від голосу жінки.

Адвокат Олександр Бабіков коментує:

…під час розмов адвокат, спілкуючись із представниками судових та правоохоронних органів, постійно представляється, вказуючи свої дані. ​​Це вагомий аргумент на користь того, що помилки не було. ​​Але це ще не все: через два місяці правоохоронні органи двічі продовжували незаконний перехоплення розмов, що наштовхує на думку про злагоджену протиправну діяльність оперативних співробітників, слідчих та прокурорів. ​​Викликає занепокоєння також ефективність судового контролю, а точніше абсолютний формалізм з боку суду, який не вважав за потрібне під час продовження заходів із перехоплення розмов ознайомитися з отриманими раніше результатами.

Коли обман було викрито, першою реакцією Панченка був єдино можливий для адвоката крок — заява про злочин до Офісу Генерального прокурора. ​​У відповідь – тиша.

Повна відсутність реакції з боку відомства, яке має стояти на сторожі закону, стала першим кроком у новій битві — битві за саме право на правосуддя. ​​Це підтверджує і її адвокат. ​​Саме з цього моменту, за словами Олександра Бабікова, захист зіткнувся з «повною небажанням правоохоронної системи реєструвати цей злочин».

Процесуальний «пінг-понг». ​​Коли система захищає себе

Якщо «деперсоналізацію» адвоката можна вважати актом агресії, то подальші події виявили дещо ще більш підступне: здатність системи захищати себе шляхом інституційного саботажу. ​​У цьому контексті справа Ольги Панченко є яскравим прикладом того, як правова система, замість того щоб бути механізмом встановлення істини, перетворюється на інструмент її приховування.

Першою реакцією системи на звинувачення на свою адресу стала відмова визнавати реальність. ​​Мовчання з боку Офісу Генерального прокурора було лише прелюдією. ​​Справжній діагноз був поставлений у Печерському районному суді Києва, куди адвокат Олександр Бабіков звернувся зі скаргою на бездіяльність.

Розрахунок був простий: змусити суд зобов’язати прокуратуру виконати свій прямий обов’язок — внести відомості про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР). ​​​Відповідь судді стала взірцем юридичного формалізму, що межує з абсурдом. ​​​Він не заперечував справжність документів. ​​​Він просто констатував, використовуючи стандартну формулу відмови: «заява не містить ознак правопорушення».
Інакше кажучи, задокументований факт шестимісячного незаконного прослуховування адвоката, санкціонованого підлогом, на думку суду, не був навіть підставою для початку розслідування. ​​Це класична тактика «інституційного заперечення»: якщо злочин не зареєстровано, то формально його не існує.
Те, що сталося далі в Київському апеляційному суді, не менш показово. ​Розглядаючи ті самі документи, суд приходить до протилежного висновку — єдиного, який, враховуючи факти, дійсно можна було зробити. ​​У своєму рішенні Апеляційний суд беззастережно підтверджує, що скарга містить усі необхідні елементи: описує факти, що становлять злочин, вказує його юридичну кваліфікацію та надає підтверджувальні докази. ​​Висновок однозначний: розпорядитися про внесення даних до ЄРДР.

Здавалося б, перемога. Але диявол, як завжди, ховається в деталях. ​​Ольга Панченко так ​​підсумовує ​​​​ціну того, що на папері виглядає як «простий» процедурний перехід:

Заяву про злочин я подала ще у травні 2025 року. ​​Рішення апеляційного суду про внесення даних до ЄРДР – жовтень. ​​Майже 5 місяців пішло лише на те, щоб внести дані до ЄРДР шляхом подання моїм адвокатом Бабіковим скарг до 2 судів.

Потрібно було п’ять місяців, щоб змусити державу визнати очевидне. ​​Однак навіть цей поворот не означає початку реального розслідування. ​​Прогноз самої Ольги Панченко — це, по суті, опис майбутньої стадії розвитку подій:

Мені як адвокату добре зрозуміло, що навіть після внесення до ЄРДР розпочнеться процесуальний пінг-понг.

«Процесуальний пінг-понг» — це не метафора, а точний термін, що описує тактику удушення будь-якої незручної справи. ​​Формально розслідування триває, але фактично нічого не відбувається. ​​А кожен крок уперед доведеться «вибивати» через нові та нові скарги.

«Ми вже звикли»

Адвокат Олександр Бабіков, незважаючи на сюрреалістичність ситуації, намагається зберегти нотку стриманого оптимізму:

Ми вже звикли, що у справах із політичним підтекстом або відомчими інтересами доводити свою правоту дуже складно, але наполегливість і послідовність дають свої результати… Ми не маємо ілюзій, що буде легко змусити правоохоронну систему України усувати порушення закону та покарати винних, але послідовно будемо цього домагатися.

І тут варто зупинитися. «Ми вже звикли».

У цій фразі, висловленій як щось само собою зрозуміле, криється весь жах і весь діагноз сучасної української юстиції. ​​Адвокати, еліта правової системи, звикли до того, що доводити очевидне — складно. ​​Ми звикли до того, що система чинить опір правосуддю. ​​Ми звикли боротися не за закон, а за закон. ​​Ця інституційна адаптація до патології є її найнебезпечнішою формою. ​​Вона нормалізує абсурд. Але звідки береться ця звичка?

Її коріння — у глибокій, невикоріненій спадщині радянської «силової школи», пережитком якої, по суті, і є українська прокуратура. ​​Усі спроби її «європеїзувати» протягом останніх десятиліть нагадували спробу побудувати вишукану віллу на фундаменті старого бетонного бункера. ​​Можна облицювати фасад мармуром, розбити тераси, але під тонким шаром декору залишиться та сама монолітна, непробивна структура, що живе за законами не права, а влади.

Цей бункер — радянська доктрина, де прокурор був не стороною процесу, а «очима влади», а адвокат — лише неприємною перешкодою на шляху до «цілеспрямованості». ​

І справа Ольги Панченко з хірургічною точністю розкриває метастази цієї доктрини, що проросли в тілі сучасної України.

З одного боку, це покарання за саму суть захисту. ​​У радянській системі адвокат «ворога народу» сам ставав ворогом. ​​Фізичний арешт Ольги Панченко під час судового розгляду проти її підзахисного прямо й майже інстинктивно відтворює ту саму логіку: якщо ви захищаєте когось, хто не подобається владі, то й ви самі стаєте небажаними.

З іншого боку, у радянській моделі важливішим було досягти бажаного результату, ніж дотримуватися встановлених правил. ​​Фальсифікація звітів — типовий підхід цієї системи, де досягнення запланованої «мети» — отримання дозволу, закриття справи — переважало над будь-якими процесуальними формальностями. ​​Закон не вважався догмою, а інструментом, що піддається творчим інтерпретаціям і служить меті.

До всього цього додається ще один елемент: внутрішній інстинкт самозахисту. ​​​Небажання системи боротися зі злочинами, що відбуваються всередині неї, має глибокі корені в самій природі владних структур — від радянського КДБ до наших днів. ​​​Вірність своєму колу завжди переважала над відданістю закону.

Реквієм за верховенство права

Усе це підводить нас до універсального питання, актуального для будь-якої країни: де проходить межа, за якою контроль, що здійснюється державою, перестає бути законним і перетворюється на свавілля? ​​Здавалося б, відповідь на це питання мають давати конституційні суди та парламенти.​​Однак у контексті сучасної України це питання є суто риторичним.​​Відповідь надходить не з судових залів, а з публічних виступів вищих посадових осіб.

Коли Генеральний прокурор країни, звертаючись до своїх критиків з офіційної трибуни, ​​​​вимовляє ​​​​слова, що не залишають місця для двозначності:

Я знаю кожного, хто зараз працює проти мене та прокуратури як інституції. Не треба маскуватися, я за кожним прийду особисто.

межа між законом і свавіллям не просто перетинається. ​​Вона стирається. Відкидається.
Бо це не мова закону.​​Це мова особистої влади.

Голова наглядового органу не заявляє, що «закон переможе», а каже: «Я прийду». ​​​І в цьому єдиному слові — «я» — міститься вся суть регресу: тихий, але безжальний перехід від безособового та неупередженого інституту до прямої, уособленої, майже феодальної загрози.
Держава, як раціональна система гарантій, зводиться до рівня волі однієї людини.

І якщо в такій системі навіть найкращі адвокати звикають до беззаконня, а найвищий представник правосуддя заявляє: «Я особисто прийду за кожним із вас», то це вже не просто виклик чи погроза.

Це реквієм за верховенством права.

Європейська юридична спільнота зобов’язана не просто слухати цю похоронну музику, а чітко визнати, що вона звучить у тих самих установах, які ми завжди вважали спільною спадщиною нашої правової цивілізації.

І завдання, яке на нас чекає, полягає не в тому, щоб споглядати її, а в тому, щоб зупинити її.

«Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними». — Марк Туллій Цицерон

За останні три роки Україна беззаперечно стала одним із головних фокусів світової уваги — і в політичному, і в гуманітарному, і в правовому контексті. Водночас будь-яка країна, що перебуває у стані війни, стикається з неминучими змінами — найчастіше не на краще — у сфері прав людини, зокрема через посилення адміністративного контролю.

Однак, у будь-якій державі цьому є законна противага—інститут адвокатури. У кожної людини своє особисте (і не без досвіду) ставлення до адвокатів. Але, як би там не було, зі своїми проблемами ми завжди йдемо до них.

Пропонуємо вашій увазі розмову з українським адвокатом, керівним партнером адвокатського об’єднання «DEFENSORES», доктором філософії, професором кафедри кримінального права і процесу НАУ Олександром Бабіковим.

У цьому інтерв’ю обговорили не лише стан правової системи України, а й долю німецького колеги — журналіста Сергія Енгельманна, якого вже понад шість місяців утримують в Одеському СІЗО без можливості внесення застави.

Олександре, добрий день. Перефразовуючи “Хрещеного батька” Маріо П’юзо: «один законник із портфелем може більше, ніж 100 невігласів з автоматами», — скажіть, на вашу думку, це твердження актуальне для України, яка вже три роки живе у стані війни?

Це було б можливим у державі, де Закон і Право дійсно щось важать. В Україні ж, де публічно заявляють, що «Конституція на паузі», а прослуховування адвокатських офісів стало ледь не рутинною практикою — погодитися з такою тезою складно.

Можна бути абсолютно правим, мати на руках аргументи, посилатися на практику Верховного Суду чи ЄСПЛ — і водночас бути просто не почутим. Якщо до війни ще якось вдавалося балансувати інтереси, то після початку повномасштабного вторгнення правові механізми фактично паралізовані, а судовий контроль у багатьох справах звівся до формального узаконення рішень, прийнятих стороною обвинувачення.

Чи є принципова різниця між роботою судової та правоохоронної систем до початку повномасштабного вторгнення 2022 року і після?

У перші місяці війни в українське кримінальне та процесуальне законодавство було внесено низку змін, спрямованих на зниження насамперед ролі судового контролю, а також за збором доказів. Важливо відзначити надане право під час воєнного стану заарештовувати людей і утримувати під вартою без права на заставу щодо нетяжких злочинів, розширено спектр застосування санкцій, що дають змогу вилучати майно і конфісковувати або передавати третім особам, без визнання вини судом.

Широкого застосування набула практика, коли необхідність накладення санкцій обґрунтовується матеріалами, доступ до яких адвокатам не надають, що позбавляє можливості їх спростувати та викрити в недостовірності цих відомостей.

Останнім часом у соціальних мережах часто говорять про порушення прав адвокатів і у нас складається враження, що адвокати в Україні стали «незручними» для правоохоронців. Як ви це оцінюєте?

У системі, що склалася, роль незалежного адвоката, який захищає свого клієнта, зважаючи на умови контракту та особисті переконання, викликає в багатьох державних інституціях неприйняття.

З метою дискредитації адвокатів у публікаціях як державних органів, так і громадських організацій, а також журналістів, адвоката часто асоціюють з його клієнтом, перекладаючи негатив на адвоката або адвокатське збідніння. Така політика спрямована на те, щоб обмежити право на захист, поставити тавро заздалегідь винного та нівелювати доводи захисту щодо виявлених фактів підробки, зловживань та фальсифікації доказів органами досудового розслідування.

Останнім часом активно обговорювалося питання позбавити адвокатів незалежності, встановивши за ними контроль з боку міністерства юстиції з правом здійснювати щодо адвокатів дисциплінарні провадження. Реалізація цієї ідеї буде кінцем незалежності адвокатури.

Адвокат, якому загрожує позбавлення ліцензії, не зможе сумлінно захищати клієнта, особливо у справах із політичним забарвленням, а також у тих, де правоохоронні органи хочуть продемонструвати свою ефективність. Така концепція не відповідає загальновизнаним стандартам адвокатської діяльності.

Як змінився порядок справ, з якими стикаються адвокати після початку вторгнення у 2022 році?

Від початку повномасштабних воєнних дій, наче «з рогу достатку» або «гриби після дощу» почали масово з’являтися справи про державну зраду, колабораціонізм та інші злочини проти національної безпеки. Таке явище певною мірою зумовлене самим фактом воєнного протистояння. Але аналіз обставин цієї категорії злочинів вказує на те, що багато хто з них не пов’язаний із заподіянням шкоди державі або національним інтересам.

Типовий образ «колаборанта»—це вчитель або рядовий службовець, який змушений був залишитися на окупованій території, працювати й жити там. Це бізнесмени, які виконували контракти на постачання звичайної цивільної продукції, що виявлялася в РФ. Багато справ, пов’язаних з організацією незаконного перетину кордону для чоловіків, які не бажали служити в армії.

Також можна відзначити цікаву тенденцію, яка хоча на перший погляд і не пов’язана з війною, але часові рамки її розвитку збігаються. Це лавиноподібне збільшення кількості справ, пов’язаних із підбурюванням до хабарів. Оскільки довести хабарництво посадовцям складно, правоохоронні органи «переорієнтувалися», і переважна більшість кримінальних справ у цій сфері—це затримання на гарячому тих, хто дає хабарі або пропонує їх. Секрет розкривається просто. Легко спочатку натякнути, запропонувати, і в умовах, коли людина не бачить можливості розв’язати свою проблему законним шляхом, йде на зустріч і пропонує хабар, а потім затримати її і «отримати медаль на груди».

Такі висновки можна зробити зі статистичної звітності правоохоронних органів. Навіть Національне антикорупційне бюро—спеціалізований орган, створений для боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади, – «переорієнтувався» саме на такі справи, щоб показати видимість своєї ефективності. Як результат, більшість справ, скерованих ними до суду, стосуються злочинів, скоєних не те що ТОП-чиновниками, а навіть не державними службовцями.

Нам відомо, що Ви захищаєте німецького журналіста Сергія Енгельманна у так званій кримінальній справі вченого Олега Мальцева. Розкажіть, як його адвокат, у яких його утримують умовах і наскільки дотримуються його прав в Україні.

Справа Сергія Енгельманна, на мою думку, є яскравим прикладом зневажливого ставлення правоохоронних органів до прав людини та міжнародних актів у цій сфері.

Очевидний факт: незважаючи на те, що Сергій — громадянин Німеччини, тривалий час проживав у Казахстані, потім у Німеччині та не володіє українською мовою, усі процесуальні документи йому вручали українською мовою, а вимога захисту зробити переклад і залучити перекладача—викликали непідробне обурення. Нам довелося буквально «завалити скаргами» суд, прокуратуру, міжнародні організації із захисту прав людини і прав журналістів для того, щоб змусити вручити йому обвинувальний акт у перекладі німецькою мовою. Але навіть цю, здавалося б, просту і формальну дію, прямо гарантовану в ст. 6 Європейської конвенції та Кримінальним процесуальним кодексом України, не змогли виконати з дотриманням закону і вчасно.

Поряд із цим, найбільше здивування викликало саме звинувачення Сергію, в якому взагалі не вказано, що саме він зробив незаконного, кому заподіяв шкоду, які норми закону він порушив. Участь у відеоконференції, на якій обговорювали, як діяти в разі окупації Одеси російськими військами і що потрібно зробити для захисту себе та своїх близьких у разі появи груп мародерів, – це нормальна реакція на складні воєнні умови. Але розцінювати це як згоду на участь у збройному формуванні—повний абсурд.

Встановивши, що в діях Сергія склад злочину відсутній, ми подали клопотання про закриття справи до прокуратури і до суду про звільнення Сергія з-під варти. Тим паче, що навіть це безглузде обвинувачення кваліфікується як не тяжкий злочин.

Ігнорування доводів захисту і затягування судового розгляду з метою уникнення відповідальності за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності—очікувана реакція органів прокуратури, які, захищаючи «честь мундира», також не хочуть притягати до відповідальності прокурора, який допустив порушення права на захист Сергія.

Водночас ми не виключаємо, що дії прокурора, який за очевидних обставин невинуватості Сергія Енгельманна наполягає на бажанні продовжити його тримання під вартою, можуть бути спричинені тим, що він перебуває під тиском оперативних підрозділів СБУ, оскільки незадовго до цих подій один із громадських активістів міста Одеси викрив його поряд з іншими прокурорами Одеської обласної прокуратури на незаконному отриманні інвалідності 2 групи, що давала змогу отримувати соціальні виплати та уникнути мобілізації. І хоча історію «зам’яли», ми не виключаємо, що цей факт міг бути використаний для того, щоб державний обвинувач був більш поступливим і виконував вказівки «згори», не замислюючись про наслідки.

Водночас ми не втрачаємо надію і сподіваємося з часом домогтися справедливості для Сергія.

Нам відомо, що в грудні 2024 року було зламано сайт журналу “Світ бойових мистецтв” (World of martial arts), який належить журналісту Сергію Енгельману. Вам щось відомо з цього приводу?

Як пояснили мені IT-фахівці, згідно з даними самого веб-сайту, перша спроба входу була здійснена через акаунт, який належав головному свідку обвинувачення у справі. Друга спроба—вже вдала—була здійснена з облікового запису самого Сергія, при цьому, на той момент часу він уже 2 місяці перебував під вартою, а його телефон було вилучено під час затримання. Результатом такого злому сайту стала заміна офіційного прес-релізу про незаконне затримання Сергія в Україні на наклепницький пост про вченого Олега Мальцева. Надалі доступ до сайту вдалося відновити через німецьких колег Сергія.

Дякуємо Олександру за бесіду і бажаємо йому удачі в захисті нашого колеги журналіста Сергія Енгельманна.

Джерело: whiswh.com