Одеса у файлах Епштейна і закон про шлюб з 14 років в Україні: питання, яке не можна ігнорувати
Оприлюднення так званих «файлів Епштейна» знову повернуло у фокус уваги тему міжнародних мереж сексуальної експлуатації неповнолітніх. У масиві документів, пов’язаних зі справою американського фінансиста Джеффрі Епштейна, Україна та, зокрема, Одеса згадуються неодноразово. Йдеться не про судові вироки чи доведені факти злочинів на території нашої держави, а про згадки у слідчих матеріалах, робочі версії та напрямки журналістських розслідувань. Проте саме масштаб і характер цих згадок не дають підстав просто відмахнутися від теми.
Зокрема, The Kyiv Independent звертає увагу, що в матеріалах, оприлюднених Міністерством юстиції США, фігурують анкети, фотоматеріали, копії документів та контакти, пов’язані зі Східною Європою. У публікаціях видання зазначається, що серед логістичних маршрутів, які аналізували слідчі та журналісти, згадуються Україна, Київ та Одеса. Це свідчить про включення України у ширший міжнародний контекст діяльності мережі, яку пов’язують із сексуальною експлуатацією.
Подібну тривожну рамку формує й RBC-Ukraine, аналізуючи матеріали міжнародних розслідувань. Видання повідомляє про наявність у документах електронних листів, контактів та записів, пов’язаних із модельною індустрією та транзитними ланцюгами, які використовувалися мережею Епштейна. При цьому наголошується: йдеться про журналістські версії та згадки в архівах, а не про доведену причетність українських посадовців або підтверджені злочини в Україні.
Саме на цьому тлі особливе занепокоєння викликає поява у проєкті нового Цивільного кодексу України (№14394 від 22.01.2026) норми, яка допускає укладення шлюбу з 14 років у разі вагітності або народження дитини — за рішенням суду. Формально цю норму подають як спосіб «захисту» неповнолітніх матерів. Фактично ж вона створює небезпечну правову лазівку.
У міжнародному праві та практиці ООН шлюби до 18 років розглядаються як форма насильства над дітьми. Вони часто приховують сексуальний примус, унеможливлюють доступ до освіти та перекладають відповідальність із кривдника на дитину. Саме тому Конвенція ООН про права дитини, яку Україна ратифікувала, виходить із принципу: держава зобов’язана захищати дитину від експлуатації, а не легалізувати наслідки насильства.
Винятки з мінімального шлюбного віку, зокрема через вагітність, широко застосовуються у країнах із системними порушеннями прав дітей — таких як Нігерія, Чад або Бангладеш. Там «особливі обставини» давно стали інструментом прикриття примусу й сексуального насильства, а не захисту неповнолітніх.
В умовах війни, масового переміщення населення, соціальної вразливості та ослаблених інституцій така норма в Україні може працювати не як механізм допомоги, а як інструмент легалізації злочину. Особливо небезпечно це виглядає на тлі міжнародних розслідувань, у яких Україна вже фігурує як потенційний елемент ширших транзитних або рекрутингових схем.
Мова не про прямі звинувачення і не про конспірологію. Мова про відповідальність держави. Коли з’являються подібні згадки у міжнародних розслідуваннях, єдиною правильною реакцією є не замовчування, а публічна, системна і прозора перевірка. Коли паралельно з цим держава розглядає норми, які знижують стандарти захисту дітей, це неминуче породжує підозри та запитання в суспільстві.
Європейський стандарт простий і однозначний: шлюб можливий лише з 18 років, без винятків. Усе інше — це не модернізація законодавства, а крок назад, який у нинішніх умовах може мати надто високу ціну.
Саме тому питання Одеси у файлах Епштейна і питання шлюбу з 14 років не можна розглядати окремо. Вони зводяться до одного: чи здатна держава гарантувати реальний, а не декларативний захист дітей — і чи готова вона дати чітку відповідь суспільству там, де мовчання лише підсилює недовіру.