Коли в публічному полі з’явилося повідомлення про те, що проти українського вченого Олега Мальцева порушено кримінальну справу за звинуваченням у створенні збройного формування та спробі захоплення влади в Одесі, в академічному середовищі не виникло сумнівів у замовленому характері цієї справи.
І сьогодні, коли емоційний фон вщух, а медійна пелена розсіялася, стає особливо помітною межа між двома групами: одні розпізнали в тому, що сталося, грубу і безглузду схему фабрикації кримінальної справи, тому що знали, ким є Олег Мальцев і яка його позиція в академічному співтоваристві; інші, взявши участь у цій схемі, або не спромоглися це з’ясувати, або свідомо відмовилися від спроби розібратися.
Колеги-журналісти на сторінках німецького журналу «Експедиція» вже писали про результати наукової діяльності вченого Олега Мальцева в перший рік війни, ми ж зі свого боку хотіли б висвітлити ті напрямки досліджень, які мають національне значення.
Олег Мальцев не належить до числа тих вчених, хто робить гучні заяви до завершення роботи і використовує дослідження як привід для публічного піару. Він не допускає проміжних зупинок і вважає за краще говорити про результати тільки тоді, коли може представити їх у завершеній формі. Про такі важливі, але так грубо перервані арештом, дослідження йтиметься далі.
Самоідентичність українського народу. Дослідження Олега Мальцева
Питання української самоідентичності надто довго залишалося поза межами наукового дослідження. Так, ця тема обговорювалася в публіцистиці, згадувалася у виступах, іноді навіть звучала в політичних заявах, але рідко ставала предметом методологічно вивіреного аналізу.
Саме тому масштабна робота, розпочата Олегом Мальцевим і його колегами задовго до початку широкомасштабної війни, заслуговує на особливу увагу як серйозне зусилля з повернення народу втраченої самоідентичності.
Прийнято вважати за основну наукову гіпотезу, що козаки і характерники є основою української ідентичності, тими предками, від яких ми беремо своє історичне, культурне і духовне початок. Тому дослідження, яке ведеться більше п’яти років у Науково-дослідному інституті Пам’яті ім. Г.С. Попова за участю ряду інших наукових установ, спирається на чітко сформульовану мету. Йдеться про пошук релігійно-філософського коріння системи виховання і підготовки характерників.
Сам інтерес до теми ідентичності для Мальцева був не тільки історичним, але й глибоко професійним. Маючи профільну освіту в галузі психології, він підкреслював, що порушення самоідентичності може ставати джерелом не тільки соціальних дезадаптацій, але й серйозних психічних розладів. У публічних виступах він вказував на те, що історія пов’язана з самоідентифікацією, з долею людини, з прототипологією нації, а отже, з підходами до подолання складних життєвих завдань. У цьому контексті він характеризував ідентичність як явище, що має одночасно соціальне, економічне і державне значення.
Ідентичність — це одна з основ захворювання психіки. Самоідентичність — одна з причин серйозних психологічних розладів. Історія — це річ, прямо пов’язана з психікою, самоідентифікацією, з програмною долею людини, з прототипологією нації, а звідси — з підходами до вирішення тих чи інших завдань у житті… Ідентичність — це соціальна проблема, вона стає і економічною, і державною.
Підхід, що застосовується дослідницькою групою, не передбачав примусового впровадження або стандартизованої інтерпретації культурної пам’яті. Сам Олег Мальцев наполягав, що завдання гуманітарного знання полягає у створенні умов. Він писав:
Самоусвідомлення — особиста справа кожної людини, а вчені повинні створити умови для цього самоусвідомлення.
Такий принцип дозволяв зберігати наукову строгість без переходу до політичних декларацій.
Формула, запропонована ним, була гранично точною у визначенні завдань гуманітарія в ситуації національної кризи:
Україна — це шедевр, це світова держава, яку намагаються зробити «країною третього світу». Нам як гуманітаріям важливо зробити нашу наукову роботу, і вона повинна бути заснована на жорстких і безкомпромісних фактах. А вже захоче людина після її публікації самоусвідомлюватися чи ні, чи буде у неї ідея, що вона має стати кимось, як її предки, хоча б дізнатися про це — це її особиста справа. Ми не політики, щоб впливати на маси і говорити, ким їм бути, ми лише можемо створити умови для самоусвідомлення.
Тим самим він залишав за читачем, слухачем, учасником процесу право на внутрішнє рішення, а за собою — обов’язок надати фактичну основу, достатню для обґрунтованого вибору.
Дослідження, розпочате Олегом Мальцевим і його колегами, мало не тільки фундаментальний характер, але й вимагало завершення в конкретній науковій формі. Планувалося, що його підсумком стане докторська дисертація вченого. Передбачалося, що одночасно з дисертацією з’явиться і наукова монографія, яка в чорновому варіанті мала назву «Героям Слава». Така назва була обрана не просто так, вона має пряме посилання на завдання: показати, на прикладах кого потрібно виховувати покоління.
Проект передбачав ретельний відбір і складання узагальненого списку біографій тих, чиї долі та досягнення могли б стати орієнтиром у вихованні нового покоління. Від Котляревського до Маринеско, від Ковпака до Давидова.
Структурно планувалося представити цих особистостей у тематичних блоках: вчені, військові, стратеги, політичні діячі. Кожен блок мав розповідати про конкретних історичних осіб, заслуги та досягнення яких піддаються науковому опису і можуть бути співвіднесені з категоріями служіння, подвигу, професіоналізму. Таким чином створювався б довідник національного масштабу, що дозволяє усвідомити, що Україна здатна змагатися з будь-якою державою світу — не тільки в галузі ракетних технологій або кораблебудування, а й за кількістю видатних особистостей різних епох і професій.
Однак реалізація цього задуму виявилася перерваною. Арешт вченого, який очолював дослідження, поставив під загрозу завершення роботи. Питання тепер стоїть не тільки про долю однієї людини, але й про можливість завершення найважливішого гуманітарного проекту, орієнтованого на відновлення національної ідентичності всієї держави.
Україна — це Європа
Дослідницький шлях Олега Мальцева, пов’язаний з українським напрямком, не обмежувався пошуком і відновленням самоідентичності цілої нації. Одним із напрямків його роботи стало доказове обґрунтування правомочності України бути визнаною частиною європейського цивілізаційного простору. Підсумком цієї частини наукової програми стала стаття з чітким і недвозначним формулюванням питання — «Чи має право Україна бути членом ЄС?».
Відповідь, яка давалася в статті, була виведена з даних, отриманих при аналізі історичних постатей українського походження, які відігравали істотну роль в історії Європи, а також під час дослідження пам’яток культури, архітектурних ансамблів і документальної спадщини, що підтверджують глибоке вкорінення України в загальному європейському контексті. Автори роботи демонстрували конкретику: документи, карти, архівні фотоматеріали, свідчення, що дають підстави говорити про те, що Україна не була периферією Європи — вона була її складовою частиною.
В інтерв’ю та наукових коментарях Мальцев підкреслював:
Україна — це таке місце, яке може змагатися з будь-яким регіоном Західної Європи.
Це твердження випливало з аналізу фактів: міська архітектура, історія еліт, участь українців у європейському лицарстві, наявність власних академічних і релігійних центрів. При цьому увага приділялася не тільки славним сторінкам історії, а й тим шарам спадщини, які з різних причин виявлялися виключеними з архівних записів і бібліотек України.
Українська ідентичність — європейська. Від нас хотіли статистики — ось вона. Від нас вимагали дослідження наявних документів — ось, будь ласка, архівні фотодокументи. Хочете ви чи ні, але те, що ми бачимо на фото і те, що побачили зараз, коли проїхали містами — говорить про високорозвинену європейську цивілізацію і не говорить про ті речі, які нам намагаються донести: мовляв, «Україна від сохи» і нічого з себе не представляла.
Значимість цієї роботи не вичерпується рамками наукової дискусії. У контексті політичних дискусій про майбутнє країни, про перспективи євроінтеграції та обґрунтування України як повноцінного учасника ЄС, дослідження такого роду стає інтелектуальною основою. Воно демонструє, що приналежність України до європейської спільноти не є питанням політичної волі чи кон’юнктури, а випливає з самого ходу історії, структури культурної пам’яті та задокументованої дійсності.
Залишаючи за політиками право вести переговори, вчений пропонував наукову позицію, в якій не було ні ідеологічних спрощень, ні поблажливих конструкцій. Бути частиною Європи, згідно з результатами цієї роботи, означає бути визнаним за критерієм відповідності історичній правді, культурній зрілості та інституційній спроможності. І саме ця точка зору, оформлена у вигляді наукової статті, виявляється сьогодні особливо важливою, тому що вона структурує факти в логічно побудовану і обґрунтовану позицію.
Оскаржуючи претензії РПЦ на Україну
Соціологам добре відомий той факт, що будь-якій країні-агресору при захопленні території важливо, щоб люди на цих територіях були керованими. Для цього використовуються різні інструменти — від економічних до ідеологічних. Одним з таких інструментів завжди була релігія. Російська православна церква (РПЦ) в цьому контексті відіграє роль не тільки духовної організації, а й механізму впливу. Там, де її вплив посилюється, разом з ним поширюються і політичні установки, потрібні Москві.
Історія показує, що на анексованих територіях РПЦ ставала не просто частиною релігійного життя, а каналом поширення потрібної державі ідеології.
Олег Мальцев вивчає цю проблему понад 15 років. У своїх працях, відстоюючи релігійну незалежність України, він послідовно показував, що домінуюча роль РПЦ в Україні не має під собою ні історичних, ні духовних підстав.
Основна думка, що проходить через його дослідження, полягала в наступному: пов’язування української ідентичності виключно з православною традицією, тим більше — з її російським варіантом, спотворює історичну правду, збіднює конфесійний простір країни і призводить до монополізації релігійної свідомості, що, в свою чергу, створює умови для авторитарних моделей управління.
На думку Мальцева, укорінена в суспільній свідомості формула «українське = тільки православне», будучи історично недостовірною, відіграє деструктивну роль у побудові відкритого і демократичного суспільства.
Тенденція пов’язування в свідомості людей український/російський = тільки православний, з такою багатоконфесійною історичною пам’яттю, веде до монополізації релігійної сфери, а це фактор, що сприяє авторитарним тенденціям і негативно впливає на перспективи побудови «відкритого суспільства», — зазначав він в одному зі своїх аналітичних текстів.
Спираючись на архівні дані та матеріали експедиційної групи, Мальцев дійшов висновку, що православна традиція як домінуюча з’являється на території південної України тільки в XVIII–XIX століттях, вже в період активного імперського тиску. Він підкреслював:
Якщо ви будете глибоко вивчати це питання, то зрозумієте, що православна традиція у нас з’являється дуже пізно, це XVIII і початок XIX століття, тобто часи імперського завоювання Катерини II на Півдні. Ви жодної православної споруди, датованої раніше, не знайдете.
Таким чином, науковий аналіз суперечив укоріненій ідеології про «вічну православну Україну», повертаючи в поле зору реальні факти: багатоконфесійну структуру суспільства, релігійне розмаїття в різні історичні періоди, сліди єврейських, католицьких, греко-католицьких, протестантських традицій, які органічно співіснували на території країни.
Відстоювання цієї наукової позиції не було безпечним. Уже в 2015–2016 роках Мальцев відкрито зазнавав переслідувань з боку представників РПЦ, що виразилося в спробах тиску і дискредитації. Незважаючи на це, він продовжив розвивати задану тему, науково доводячи, що всі претензії РПЦ на Україну є необґрунтованими.
Виникає закономірне питання: яким чином вчений, який протягом більш ніж 15 років відкрито і науково аргументовано виступав проти нав’язування релігійного контролю з боку РПЦ, згодом був звинувачений у зв’язках з тією державою, ідеологічні важелі якої він послідовно демонтував у своїй науковій роботі?
З кожним новим фактом, з кожною сторінкою його наукових праць стає все важче зрозуміти, на якій підставі людина, яка присвятила роки дослідженню української ідентичності, опинилася під слідством. Адже саме він публічно і науково обґрунтував право України бути частиною європейської сім’ї. Саме він доводив, що наша історія, культура формувалися в єдиному цивілізаційному контексті з Європою. Його наукова діяльність була спрямована на те, щоб повернути народу пам’ять про себе, показати, що Україна не просилася в Європу: вона завжди в ній була.
І тепер цю людину звинувачують у тому, що він нібито працював проти України? Наскільки треба спотворити логіку, щоб зробити такий висновок? Наскільки потрібно ігнорувати матеріали десятків наукових праць, щоб звинуватити в підривній діяльності того, хто без пафосу і гасел виконував свій обов’язок як вчений?
Тут мимоволі виникають питання, від яких неможливо відмахнутися. Можливо, питання треба ставити інакше? Можливо, замість того щоб судити вченого, слід було б поглянути на тих, хто, свідомо чи через недалекоглядність, допустив, щоб проект з відновлення національної ідентичності опинився поставлений на паузу? Хто насправді завдав більшої шкоди — той, хто досліджував і створював, чи ті, хто зупинив це?
Подібні питання залишаються без відповіді. Або, точніше, відповіді на них кожен читач повинен сформулювати для себе сам, спираючись на факти, на тексти, на здоровий глузд. А історія, як і завжди, розставить акценти пізніше.