Цей матеріал продовжує серію публікацій, що стосуються архіву електронного листування прокурора Руслана Войтова. Подана історія розкриває механізми, за допомогою яких посадовець органів прокуратури міг використовувати своє службове становище для сприяння громадянам України в набутті російського громадянства у розпал воєнного конфлікту.
У грудні 2014 року старший прокурор прокуратури Приморського району міста Одеси Руслан Григорович Войтов отримав електронного листа від громадянина України Маленкова О. І., уродженця міста Арциз, із доволі незвичним змістом. У повідомленні йшлося про намір невстановленої особи оформити російське громадянство, причому місцем проживання зазначався Севастополь. Будь-які інші дані про заявника на той момент були відсутні, окрім відомостей про його громадянство України та реєстрацію місця проживання в Одеській області.
Тобто у час, коли схід України був охоплений вогнем війни, на адресу одеського прокурора надійшло звернення з проханням посприяти в отриманні паспорта російської федерації з подальшим переїздом до анексованого Криму. Кожен прокурор у подібних обставинах, керуючись законом і сумлінням, мав би негайно передати відповідний лист до Служби безпеки України та, за наявності підстав, ініціювати внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Однак замість виконання свого професійного обов’язку прокурор Руслан Войтов пересилає вказаного листа приватній особі на адресу diana_passion@mail.ru
, очевидно усвідомлюючи, що такий крок не лише виходить за межі його службових повноважень, а й потенційно може містити ознаки кримінально караного діяння. Адже участь посадової особи органів прокуратури у сприянні громадянину України в набутті російського паспорта може трактуватися як підтримка інтересів іноземної держави і за певних умов кваліфікуватися як державна зрада.
На цьому етапі варто зробити невеликий відступ і надати необхідне пояснення. У переважній більшості країн світу участь спеціальних служб у процедурі надання посвідки на проживання чи громадянства закріплена законодавчо та має обов’язковий характер. Держава зобов’язана перевіряти особу заявника, його минуле та рівень потенційної лояльності. Органи міграційної служби або внутрішніх справ здійснюють лише формальне прийняття документів, проте перевірку їхньої достовірності проводять контррозвідувальні та безпекові структури. В Україні цю функцію виконує СБУ, у рф — фсб, а в країнах ЄС відповідні перевірки забезпечують поліція та контррозвідувальні органи.
Таким чином, у більшості країн діє спільний принцип: посвідка на проживання, а тим більше громадянство, не надаються виключно на підставі поданих документів, оскільки обов’язковим етапом є висновок органів безпеки. В умовах воєнного конфлікту контроль за такими процедурами посилюється у багато разів, і вирішити питання набуття громадянства рф в обхід контактів зі спеціальними службами фактично неможливо.
І саме в цей час до одеського прокурора Руслана Войтова звертається особа з питанням, позитивне вирішення якого потребує наявності зв’язків або контактів із представниками російських спецслужб. Постає закономірне запитання: звідки в українського державного службовця могли з’явитися подібні зв’язки.
Цілком імовірно, логічне пояснення наявності таких можливостей криється в особистих контактах прокурора на території рф.
Родинні зв’язки в Російській Федерації
Як нам повідомили у Біляївській сільській раді, мати Руслана Войтова народилася на території російської федерації, у селі усть-каманка алтайського краю. Пані Войтова, попри окремі обставини, залишається відносно законослухняною громадянкою України. Інакше склалася доля її рідного брата, дядька Руслана Войтова — Марченка Сергія Миколайовича, який, за наявними відомостями, відмовився від українського громадянства та оформив російське.
Двоюрідні брат і сестра Руслана Войтова — Діана та Микола Марченки — також відмовилися від українського громадянства, набули громадянство Російської Федерації і нині мешкають у Москві. Ще одна родичка, тітка Руслана Войтова — Марина Терещенко, яка нині проживає у Барнаулі, також не є громадянкою України.
Особливий інтерес становить історія втечі дядька Руслана Войтова до російської федерації, оскільки відповідні епізоди його біографії чітко зафіксовані в матеріалах судового реєстру.
Як рідний дядько прокурора Руслана Войтова втік від українського правосуддя
Сергій Миколайович Марченко, який народився, як і його сестра, у російському селі усть-каманка алтайського краю, зробив кар’єру в українській судовій системі та з 2004 по 2010 роки очолював Теплодарський міський суд Одеської області. Проте вже у жовтні 2010 року в його помешканні були проведені обшуки в межах розслідування за фактом отримання хабара у розмірі 5500 доларів США за “призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі”. Без заглиблення у деталі слід зауважити, що вирок у справі №1403/1645/12 було ухвалено 11 листопада 2013 року. Дядько Руслана Войтова був визнаний винним за частиною другою статті 368 Кримінального кодексу України (Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою) і засуджений до “п’яти років шести місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати посаду судді строком на три роки та з конфіскацією частини належного йому на праві власності майна”.
Однак вирок суду правоохоронним органам виконати так і не вдалося, оскільки Сергій Марченко втік до рф. У 2015 році його було оголошено в розшук, проте цей крок не дав жодного результату.
Ще раз звернімо увагу на ситуацію. Державний службовець, який мав доступ до судової системи, отримав вирок за кримінальною статтею, уникає відповідальності втечею до росії, продовжує там проживати та згодом оформлює російське громадянство (прим.: за інформацією наших джерел у Державній міграційній службі України, до 2023 року Сергій Марченко мав подвійне громадянство, тоді як після 2024 року відомості про його українське громадянство вже відсутні). Усі ці обставини відбувалися напередодні трагічних подій, що розпочалися для України у 2014 році.
З огляду на практику рф у 2010–2013 роках, можна відзначити її послідовну схильність не видавати осіб, причетних до політично чутливих справ, і водночас надавати правовий статус тим, хто становив інтерес для москви. Подібні рішення ухвалювалися виключно в адміністративному порядку за безпосередньої участі спеціальних служб або за наявності відповідних каналів у владних структурах. В іншій ситуації фігурант кримінального провадження, який згодом був оголошений у розшук і прибув до росії напередодні війни, не мав би жодних шансів на легалізацію та подальше проживання на її території.
Загадкова Діана
Повернемося до особи на ім’я Діана, якій у грудні 2014 року прокурор Руслан Войтов, імовірно, забувши про обов’язок дотримуватися державних інтересів, перенаправив запит щодо отримання громадянином України російського громадянства. Перевірка засвідчила, що ця “таємна помічниця” не була випадковою знайомою, а є рідною дочкою Сергія Марченка, тобто двоюрідною сестрою самого Руслана Войтова.
Чи проживала вона на той час уже в москві, чи Войтов використовував родичку як зручний канал зв’язку для переговорів із дядьком-втікачем, який переховувався від українського правосуддя, достеменно невідомо. Відомо лише, що дана особа відмовилася від українського громадянства на користь російського.
Хто ж такий прокурор Руслан Войтов насправді?
Крім організації корупційних схем із землею, вирішення питань бізнесу за “окрему подяку” та участі в прокурорській мафії, де “рука руку миє”, Руслану Войтову властива ще одна яскрава риса, що особливо характеризує його діяльність. У 2014 році, ведучи листування зі своїми білоруськими знайомими, він спокійно повідомляв про намір уникати участі у бойових діях. Наприкінці того ж року він сприяв отриманню російського громадянства громадянином України, а в 2021 році оформив фейкову інвалідність, ймовірно, щоб у разі звільнення з прокуратури його не залучили до служби на фронті.
Дивлячись на «подвиги» Руслана Войтова, складається враження, що він вирішив наслідувати шлях свого дядька. Проте, як відомо, син не відповідає за вчинки батька, і в разі прокурора Войтова він не несе відповідальності за своїх родичів. Інша справа — його власна позиція. Як прокурор України, особа, яка під присягою зобов’язалася захищати закон, він не лише ухиляється від виконання обов’язку брати участь у бойових діях, а й, судячи з листування, підтримує контакти з родичем, який втік із країни, та бере участь у вирішенні питань щодо набуття громадянства в державі-агресорі, хоча реалізація таких процедур передбачає обов’язкову участь російських спецслужб.
Читайте також:
- Як прокурор Руслан Войтов організовував бізнес на 26 гектарах
- Як прокурор Руслан Войтов придбав житло на суму, що перевищує його офіційну зарплату в 80 разів
- «Творчий підхід» прокурора Руслана Войтова до замовних справ
- Незадекларована квартира одеського прокурора Руслана Войтова
- Анонімний лист проливає світло на діяльність одеського прокурора Руслана Войтова