У пресслужбі ОАМ зазначають, що на цій марці зображені артефакти, які зараз зберігаються в темряві фондів і чекають кращих часів. Придбати новинку можна у форматі 29,58х33 мм.

Фото: Одеський археологічний музей/Facebook

Також схвалено встановлення меморіальної дошки композитору Олександру Красотову на будинку, де він проживав, щоб увічнити його внесок у культурне життя міста.

Ще одна ініціатива – додати ім’я художника Геннадія Гармидера, відомого своїми творами, присвяченими архітектурі та історії Одеси, до Алеї зірок.

Окрім того, комісія підтримала пропозиції щодо перейменування:провулку Молокова на провулок Ірини Попової, засновниці сучасної української соціології;
вулиці Чапаєва (Хаджибейський район) на вулицю Цехову.

Також було вирішено встановити меморіальну дошку на честь захисника України Юрія Слєпченка на фасаді Морехідного фахового коледжу ім. О.І. Маринеска.Ці рішення стали важливим кроком у збереженні історичної пам’яті та вшануванні тих, хто зробив значний внесок у розвиток Одеси.

14 липня ректор університету Андрій Красножон ознайомив мера Одеси Геннадія Труханова з результатами розкопок. Серед найцікавіших знахідок — артефакти XIV століття генуезького походження, знайдені неподалік пам’ятника герцогу де Рішельє. Ці предмети вказують на те, що монумент розташований на культурному шарі італійської Джинестри, який згодом зазнав змін за часів Османської імперії. Поблизу фунікулера також виявлено залишки укріплень того періоду.

За словами Андрія Красножона, ділянку біля пам’ятника вже законсервовано. Наступним кроком буде визначення контурів стародавньої фортеці шляхом трасування, для чого планується створити кілька шурфів. Територія сучасної Одеси має багате історичне минуле, пов’язане з різними народами. Завдяки вигідному розташуванню вона здавна виконувала функцію порту та військового осередку, але міський розвиток розпочався лише наприкінці XVIII століття після захоплення османської фортеці Хосе де Рібасом.

Міський голова доручив раднику Аттіліо Малліані сприяти співпраці між Одеським педагогічним університетом та Генуезьким університетом, а також організувати пошуки в італійських архівах для вивчення генуезької спадщини міста.

«Гамбринус» — улюблений заклад морських людей, на початку ХХ століття розташовувався у великому склепінчастому підвалі будинку на вулиці Преображенській, 32. Заклад набув широкої популярності завдяки однойменному оповіданню О. І. Купріна.

Його заснували одесити німецького походження — власники пивоварного заводу Пауліна Олександрівна та Адам Йоганович Гоппенфельд.

Перший «Гамбринус» відкрили у просторому підвалі так званого «круглого дому» на Грецькому базарі в січні 1866 року. Пізніше його перейменували на «Суецький канал». Це був новий формат трактирів — на кшталт німецьких «біргалле», тобто пивних зал. Окрім популяризації пива серед міщан та простолюду, ці заклади вводили у вжиток особливу трактирну музичну культуру — насамперед, струнні інструменти: скрипку, альт, віолончель, тирольську цитру.

У «Гамбринусі» з’явилися перші в місті жіночі інструментальні та хорові ансамблі, а також складні німецькі оркестріони — музичні автомати. У пивних залах і садках постійно виступали професійні колективи з Центральної Європи з вражаючим репертуаром: від фольклору до класики. Тут, за європейським зразком, влаштовувалися сімейні вечори — і цілий ряд таких трактирів став місцем відпочинку для широких верств міського населення, включаючи жінок і дітей.

Разом із тим поступово почалося неминуче розшарування універсальних, класичних пивних зал на елітарні (переважно для «середнього класу», як-от «Баварія») та низькопробні — для «люмпенів», зі своєю субкультурою.Історія «Гамбринуса» рельєфно ілюструє низку обставин як позитивної, так і негативної еволюції закладів такого типу — пізніше це художньо відобразив Олександр Купрін. Що ж до «Гамбринуса», відкритого, якщо не помиляюся, у 1966 році, — він розташований у приміщенні скандально відомого в позаминулому столітті тракту «Париж». Але це вже зовсім інша історія.

Автор: Олег Губарь

Рівно 35 років тому, а саме 26 травня 1988 року, був прийнятий Закон «Про кооперацію в СРСР». А роком раніше, у 1987-му, Рада Міністрів СРСР оголосила про створення кооперативів, і громадяни СРСР вперше за 60 років отримали нечувану досі можливість займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом, зокрема й торгівлею.

Одеса завжди тримала ніс за вітром — не відстала й цього разу. В місті розпочався справжній бум кооперативного руху, який активно підтримали всі одесити. Кооперативи в нашому місті користувалися величезною популярністю, адже пропонували дефіцитні товари та ті послуги, з якими пересічний радянський громадянин ще не був знайомий.

Багато хто пам’ятає, як у відомому гастрономі на Дерибасівській з’явився небачений раніше відділ, де продавалося справжнє свіже м’ясо і делікатесні м’ясні вироби. Увесь місто з’їжджався туди — якщо не скупитися, то хоча б подивитися. Господарем цього магазину був якийсь Едік. Ім’я це я запам’ятав із сімейних розмов. У той час мама продавала свій ресторан — точніше, фірму «Інтербізнестур» (окремо ресторан продати було не можна), в якій багато років працювала генеральною директоркою. Їй запропонували роботу у Франції, а поєднувати два різні види діяльності не виходило. Послідовників, кому можна було б передати справу, не знайшлося. Батько, як я вже згадував, підприємцем не був, а я на той час навчався й бачив своє майбутнє зовсім в іншій сфері. Тож на мамину пропозицію продовжити її бізнес я легковажно відмовився. Саме цей Едік і купив мамин ресторан. Але це було вже за іншої епохи, коли кооперативи поступилися місцем так званим Товариствам з обмеженою відповідальністю.

А поки що королями бізнесу були кооперативи, і вони благополучно процвітали, адже мали безпрецедентно пільгові (як на радянську дійсність) умови роботи з готівкою: самостійно встановлювали ліміт залишку готівкових коштів у касі та норми витрат із виручки, минаючи обов’язкову проміжну здачу в банк.

Було б цікаво послухати історії з тієї епохи одеського підприємництва. І хоча в силу віку мама тоді ще не залучала мене до праці, дещо я таки пам’ятаю, а в чомусь навіть брав участь. Наприклад, коли мама видавала довідник одеських підприємств, вся наша родина була залучена. У макеті було неправильно вказано деякі телефони, і вся наша родина, включаючи бабусю та маленьку сестру, вручну виправляла весь тираж.

Запам’ятав я і деякі інші епізоди з діяльності маминого кооперативу. Часто згадувалося ім’я Женя Головко. Як я тепер розумію, це був директор Будинку меблів. Пам’ятаю його як молодого, симпатичного й очевидно дуже розумного чоловіка. Він оцінив мамину сміливу ідею — створити у своєму магазині відділ сувенірів для оформлення інтер’єрів. Раніше нічого подібного не було. Правда, за сувенірами доводилося їздити в Прибалтику, але прибуток усе компенсував. Мама завжди дотримувалась свого головного принципу — нічого не вкладати у нову справу. Сувеніри, яких в Одесі вдень з вогнем не знайдеш, одразу покривали всі витрати. Оформлення самого відділу теж нічого не коштувало — використовувалася наявна меблі з магазину.

Кооперативи вписували до свого статуту все, що спадало на думку — за принципом «а раптом знадобиться». Ось і мама, філолог за освітою, додала собі пункт про ремонтні роботи. І з часом саме цей напрямок став найбільш затребуваним. Сучасній людині важко уявити, що колись зробити ремонт у квартирі було дуже складно. У нашій родині це робив тато, тож ремонт мав хронічний характер. Але якщо змусити тата до ремонту мама не могла, то з чужими чоловіками справлялася значно краще. Вона зібрала бригаду тямущих майстрів різних спеціальностей із золотими руками та скромними запитами. Разом вони тріумфально відремонтували значну частину житлового та виробничого фонду Одеси. Я добре пам’ятаю лише онкодиспансер — мама часто брала мене туди із собою, і я запам’ятав ці довгі, як зубний біль, поїздки на далеку Слобідку, де вона клала паркет. Де вона знаходила дефіцитні матеріали, як справлялася з оформленням численних договорів, актів прийому і тримала майстрів у залізній дисципліні — незрозуміло, особливо враховуючи, що раніше з таким не мала жодного досвіду.

Незважаючи на легалізацію приватного сектору, влада й далі часто сприймала підприємців як класових ворогів. І невдовзі, аби життя новоспеченим бізнесменам не здавалося медом, було підписано Указ Президії Верховної Ради СРСР про прогресивне оподаткування кооператорів. Метою було «вилучення певних надприбутків», під якими малася на увазі сума, що перевищувала дві з половиною середні зарплати. Кооперативи ставали невигідними і поступово зжили себе, залишившись хіба що в управлінні житлом та гаражами.

Читайте нас в Телеграм и в Facebook

Прибуття Капчинського в Одесу

1921 року Михайло Капчинський обійняв посаду уповноваженого Одеського підвідділу Всеукраїнського Фото-Кіно Управління. Його офіс розташовувався в будівлі Губполітвідділу на перехресті Катерининської та Ланжеронівської. Приміщення було скромне: одна довга кімната, канцелярська шафа, стіл і молода співробітниця.

Вже з перших днів Капчинського ознайомлювали з кіногалуззю відомі діячі Неймарк і Алєксандров (останній тримав їдальню в приміщенні судових установ). Спочатку вони оглянули кінотеатр «Уточкін» на Дерибасівській. Там їм показали мішок зі сплутаною, місцями порваною та зшитою нитками кіноплівкою. Фільми збирали з різних повітів — через нестачу матеріалу в місті.

Кінотеатр був у жахливому стані: підлога вкрита лушпинням, стільців не було, а покази здійснювали вручну. Зображення — то занадто швидке, то ледь помітне. Глядачі — переважно діти. Стеля тріскалася, шпалери обвисли клаптями, світло було тьмяним, повітря — затхлим. Усі кінотеатри міста перебували у подібному стані. Замість квитків продавали обривки паперу з маловідомими, але все ж офіційними печатками.

Організація кіноуправління і перші кроки фабрики

Невдовзі підвідділ перетворився на самостійне Одеське обласне фотокіноуправління, до якого увійшли кінотеатри трьох губерній — Одеської, Миколаївської та Подільської. У новоствореній установі працювали Саул Левін (майбутній директор Промбанку), прокатник Володимир Карповський та Ісідор Розенбліт.

Коли вони вперше відвідали територію майбутньої кінофабрики на Французькому бульварі, 16, застали там лише трьох осіб: оператора-лаборанта Дробіна, оператора-піротехніка Чепаті й завгоспа Шеманського.

Будівництво та облаштування фабрики

Першим завданням стало огородження великої ділянки. Будматеріалів було вдосталь — завдяки сприянню губернського прокурора Петровського і начальника Губрозшуку Кобозева. Останній знайшов скло в одному з пакгаузів порту.

Для паркану використали металеві решітки, які залишились від нереалізованого проєкту костелу в Люстдорфі. Будівництвом керували художник Суворов і енергійний інженер Корн. Спочатку, маючи багато скла, спорудили оранжерею, яка пізніше стала глядацькою залою. Щодня при будь-якій погоді тюремні наглядачі приводили на роботи 100–120 арештантів. Робота оплачувалася, їжу готували на місці — за два роки не було жодної втечі.

Залучали і вільних фахівців, багато хто з них залишався працювати на фабриці надовго. Один із колишніх ув’язнених повернувся з дружиною-кравчинею — обох взяли на роботу.

Відновлення кінотеатрів

Розенбліт, маючи досвід у промисловості та торгівлі, запропонував цікаву ідею: передавати кінотеатри в тимчасове користування колишнім власникам або іншим особам із зобов’язанням відновити та запустити їх. Уже за рік кількість діючих театрів зросла з шести до двадцяти двох, а до кінця 1922 року — до приблизно вісімдесяти. Зали стали чистими, з новими екранами, меблями, освітленням. У багатьох театрах працювали музичні дуети, виступали актори та співаки, навіть створювали звукові ефекти.

Виробництво апаратів та фотоматеріалів

Фотокіноуправління розмістилося у колишньому готелі «Велика Московська». Тут створили майстерні з виробництва кінопроекторів «Пате 2». Найскладнішим було виготовлення механізму переривчастого руху — «мальтійського хреста». Завдання вирішив майстер А. В. Гудик, який згодом удосконалив апарат.

Гудик також розробив зразок легкої портативної кінопересувки, яка працювала як від мережі, так і вручну. Після деяких доопрацювань розпочали її серійне виробництво.

У порожньому будинку на вулиці Гаванній створили невелику фабрику з виробництва фотопаперу. Керували нею Білоцерківський та доктор Розен. Запросили 20 жінок із Біржі праці. Сировину отримували зі старих негативів, з яких змивали емульсію й наносили нову. Якість фотопаперу була прийнятною, і фабрика одразу почала приносити прибуток. Магазин фототоварів відкрили на Дерибасівській, 21. Але через блокаду припинили постачання скла — виробництво довелось згорнути.

Нові фільми і міжнародні зв’язки

Не вистачало плівки, тому пробували знімати на очищену й переемульговану. Винахід професора Кирилова у цьому допоміг, але ресурс вичерпався. Випадково в Одеський порт зайшло італійське судно — його власник, уродженець Одеси, очолював кіностудію «Чіне». Завдяки цьому співробітництву фабрика отримала плівку та хімікати.

У 1924 році зняли перший ігровий фільм «Від пітьми до світла», де грали Салтиков і відомий лікар Фідатов. Далі вийшли стрічки: «Укразія», «Лісовий звір», «Марійка», «За чорне золото», «Димовка», «Радянське повітря», «Лозунги восьми жовтнів». Знімали також науково-просвітницьке кіно для села.

Розвиток фабрики

15 листопада 1925 року директором став П. Ф. Нечеса. Вже в червні завершили стрічку «Сількор Малиновський» — художню інтерпретацію гучної кримінальної справи, створену спеціально для села.

До 1927 року штат фабрики зріс до 318 осіб, серед них — 21 режисер і помічники, 11 операторів, 26 акторів. В епоху НЕПу кіновиробництво в Одесі розгорнулося завдяки фахівцям, які працювали в кінофабриці, ВУФКУ, технікумах і суміжних установах. А завдяки мемуарам Капчинського ми маємо змогу реконструювати той непростий, але величний шлях.

Берта Рапопорт народилася в Одесі 15 травня 1914 року (в обліковій картці Берти Рапопорт від 5 вересня 1944 р. зазначена інша дата народження — 1911 рік). Батько Берти, Яків Григорович, був столяром, а мати — Рахіль Аронівна — домогосподаркою.

Після закінчення школи в 1928 році Берта вирішила вступати до Одеського морського технікуму на судноводійське відділення. Батьки відмовляли її від цього, здавалося б, безглуздого кроку. Але дівчина, яка вирізнялася мужністю та цілеспрямованістю, не піддалася жодним вмовлянням.

«Вона ж настояла на своєму! — пише у книзі “Море на смак солоне” Аркадій Хасін, який особисто знав Берту. — Дівчині вступити до морського навчального закладу завжди було непросто. Але вона вступила. І ще складніше було 17-річній “штурманці в спідниці” увійти в колектив моряків, які традиційно скептично ставилися до “жінки на морі”. Вона не лише увійшла, а й змогла піднятися кар’єрними сходами від 4-го до старшого помічника капітана! А хто такий старпом? Моряки називають цю посаду “собачою”. Спить уривками по чотири-п’ять годин на добу, несе вахту, відповідає за роботу основних суднових систем, керує палубною командою, слідкує за витратами води та продуктів, за чистотою і порядком. Навіть погано приготований обід — теж відповідальність старпома. І все це лягло на плечі однієї жінки! І вона з цим блискуче справлялася».

Після закінчення технікуму вона проходила практику на навчальному судні — вітрильнику «Товариш». У 1931 році Берта отримала диплом штурмана далекого плавання. До речі, у тридцятих роках лише дві жінки в СРСР мали диплом капітана далекого плавання — Анна Іванівна Щетініна у Далекосхідному пароплавстві та Берта Яківна Рапопорт у Чорноморському.

З 1932 року Берта Рапопорт почала працювати на судах Чорноморського пароплавства на посаді четвертого помічника капітана на теплоході «Батум-Совєт». Її кар’єра розвивалась стрімко: вже через рік вона працювала третім помічником капітана на молодіжно-комсомольському теплоході «Кубань», з жовтня 1934 року — другим помічником капітана на пароплаві «Катаяма», а з лютого 1936 року — старшим помічником капітана цього ж судна.

Цікавий факт з її біографії: коли пароплав «Катаяма» прибув до Лондона, до пристані зібрався натовп. Усі хотіли побачити жінку-старпома. Наступного дня в одній із лондонських газет з’явилася стаття під заголовком: «Перша у світі жінка-моряк». У ній детально описували її зовнішність, одяг, колір очей, волосся і навіть манікюр.

На той час моряки вже називали її «легендарною Бертою» і ставилися до неї з великою повагою. За спогадами колег, вона мала справжній чоловічий характер — вольовий і впевнений. Курила «Бєломор», могла вжити міцне слово, і як фахівець нічим не поступалася чоловікам. Берта Яківна проявила мужність і у фашистському полоні в 1938–39 роках, плавала під обстрілами під час Другої світової війни.

«У 1938 році, під час подій в Іспанії, разом із усім екіпажем пароплава «Катаяма» я потрапила в полон до фашистів, — пише Берта Яківна у своїй автобіографії. — Нас утримували у в’язниці міста Пальма на острові Майорка. Потім у концтаборі. У червні 1939 року, за наполяганням нашого уряду, нас звільнили з полону і ми повернулися на Батьківщину…».

У 1941 році вона працювала старпомом на пасажирському теплоході «Молдавія»: евакуювала жінок, старих і дітей з обложеної Одеси. У листопаді того ж року Берту направили до Каспійського морського пароплавства й призначили капітаном теплохода «Туркменістан». У вересні 1944 року її призначили старшим інспектором контори капітана Одеського порту. У жовтні 1946 року Указом Президії Верховної Ради СРСР її нагородили медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».

З 1948 року працювала змінним диспетчером портофлоту. Прекрасно знаючи портову інфраструктуру і специфіку роботи, вона безпомилково спрямовувала буксири необхідної потужності в потрібне місце.

У 1962 році уряд несправедливо образив Берту Яківну: її подали до нагородження знаком «Почесний працівник морського флоту», але не нагородили. Радянська влада засумнівалася, чи справді вона перебувала на тимчасово окупованій території, чи в полоні під час іспанських подій з екіпажем пароплава «Катаяма».

У 1966 році режисер Рафаїл Гольдін зняв про Берту Рапопорт фільм «В одній родині».

Берта Яківна Рапопорт померла у 1967 році від раку. Її поховали на Єврейському цвинтарі в Одесі.

Скульптор Олексій Коп’єв створив меморіальний барельєф Берти Яківни Рапопорт, і в травні 2006 року ця пам’ятна дошка була відкрита на будівлі Одеського порту — неподалік від моря. Того самого моря, якому вона вірно й палко служила все своє складне й незвичайне життя.

Снежана Павлова, журналістка
Джерело: odessa-memory.info

За проєктами Ф.А. Трупянського, виконаними у стилях необароко, неоампір, модерн та інших, було збудовано близько 100 житлових, громадських і промислових будівель і споруд у Києві, Керчі, Чкалові, але передусім — в Одесі.

У 13 років він вступив учнем до Вищого художнього училища при Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. У 25 років закінчив Академію та отримав звання художника-архітектора. Після завершення навчання Федір Абрамович повернувся до Одеси, аби взяти участь у будівельному бумі кінця ХІХ — початку ХХ століття. Саме тоді розпочалася його практична діяльність у нашому місті.

Величезний вплив на молодого архітектора справила співпраця з провідними майстрами початку XX століття — Ю.М. Дмитренком та В.А. Домбровським. Зокрема, він взяв участь у проєктуванні та будівництві житлових будинків на вулиці Рішельєвській, 12 (1899—1900), Маразліївській, 4 (1899), а також готелю «Лондонська» на Приморському бульварі (1899). Останній — один із найвідоміших творів Ю.М. Дмитренка — значною мірою став зразком для оформлення фасадів та інтер’єрів концертної зали «Уніон» (Товариства взаємодопомоги єврейських прикажчиків, згодом — клубу залізничників) на вулиці Троїцькій, 43 (1901—1902, спільно з архітектором А.Р. Рейхенбергом), а також для будинку на вулиці Осипова, 6 (1901).

У співавторстві з Ю.М. Дмитренком Ф.А. Трóупянський виконав проєкт будівлі Селянського банку (1908), нині — Палац студентів, на вулиці Маразліївській, 34. У ролі технічного наглядача Ф.А. Тро́упянський брав участь у будівництві будівлі нового римо-католицького собору на Сінній площі (1901–1903, архітектори Л.Л. Влодек і В.А. Домбровський; не зберігся), житлового будинку на вулиці Єлисаветинській (нині — Щепкіна), 17 (1903–1905, арх. В.А. Домбровський), а також ряду дач на Малій Фонтанці. Саме в цей період Ф.А. Тро́упянський починає виконувати і самостійні замовлення.

Серед споруд того часу варто відзначити будинки, виконані в оригінальній манері, за адресами: вулиця Манежна, 95 (1902), Осипова, 24 (1906), Нахімівський провулок (1906). Ф.А. Тро́упянський також є автором проєкту Меморіалу жертвам єврейського погрому 1905 року на другому єврейському кладовищі (після знищення кладовища меморіал було перенесено на нині діюче третє єврейське кладовище).

Особливого успіху як архітектор-приватник Ф.А. Тро́упянський досяг у 1910-х роках. Саме в стилістиці «пізнього модерну» розкрилися індивідуальні риси його архітектурної мови, притаманна Одесі прихильність до класичних композиційних принципів і декоративного оформлення.

З-поміж різнорідної міської забудови виділяються будівлі, що демонструють бездоганне відчуття масштабу та гармонійні пропорції: колишня будівля З’їзду мирових суддів на Французькому бульварі, 1 (1914), Російський драматичний театр на вулиці Грецькій, 48 (1910–1912), колишні магазини фірм «Фіат» і «Брати Тарнополі» на вулиці Катерининській, 33 (1910–1913), універмаг «Дитячий світ» на вулиці Рішельєвській, 14 (1912–1914), приймальне відділення лікарні швидкої допомоги (1912–1914), житлові будинки на Старосінній площі, 5 (1910), вулиці Ніжинській, 6 (1912) та на Троїцькій, 43а (1914, у співпраці з інженером Г.Л. Орпішевським). Останній, завдяки суворій трактовці об’ємної композиції, вже тяжіє до архітектури радянського конструктивізму.

Велика роль Ф.А. Тро́упянського у становленні вищої архітектурної освіти в Одесі
Упродовж 1918–1930 років Федір Абрамович Тро́упянський викладав архітектурне проєктування в Одеському політехнічному інституті та будівельному технікумі, які розпочали підготовку фахівців для будівництва нової епохи.

Ф.А. Тро́упянський відігравав провідну роль і в проєктуванні, реконструкції та зведенні нових оздоровниць в Одесі. За його проєктами були побудовані: санаторний комплекс на Куяльницькому лимані (1927–1930), корпуси та їдальня Лермонтовського курорту (1930–1931), будівля Інституту курортології (1937–1938), корпуси санаторіїв № 1, 2, 3 і 4 (1931–1932), пологовий будинок на Пересипу (1930) та інші. У цих проєктах архітектор удосконалював планувальні схеми нових типів споруд.

До початку Другої світової війни Ф.А. Тро́упянський продовжував консультувати проєктні організації міста. Під його керівництвом велося проєктування та будівництво гуртожитку Інституту зв’язку на вулиці Дегтярній (1938–1939), а також музичної школи-інтернату імені П.С. Столярського (Сабанєєв міст, 1; 1938–1939).

Однак головним напрямом його діяльності з 1930 року стала підготовка молодих архітекторів у стінах Одеського інженерно-будівельного інституту. Кафедра архітектурного проєктування, якою керував професор Ф.А. Тро́упянський, підготувала десятки спеціалістів, які згодом працювали у багатьох містах країни. Архітектором було опубліковано близько 40 наукових праць і статей з архітектури та педагогіки. Лише під час війни його педагогічна діяльність перервалася — проте навіть в евакуації він продовжував працювати за фахом.

Залишається лише захоплюватися завзяттям, із яким ця вже літня людина занурилась у життя визволеної й відродженої Одеси. Знову — робота на кафедрі, участь у правлінні Дому вчених, оргкомітеті міського відділення Спілки архітекторів. Таким він залишався до кінця — невтомним трудівником, наставником, життєлюбною і світлою людиною.

Федір Абрамович усе своє життя пропрацював в Одесі. Помер 12 травня 1949 року. Похований на Другому християнському кладовищі.

Основою для цієї публікації стала стаття Валентина Пілявського «Федір Тро́упянський», з редакційними змінами.

Як повідомила Одеська обласна прокуратура, підприємство, яке володіло об’єктом, виконало рішення суду та передало садибу громаді. Площа споруди складає 2 306,9 м². Незважаючи на її значну історичну та архітектурну цінність, маєток нині перебуває в аварійному стані і потребує термінових заходів щодо збереження та реставрації.

Маєток Дубецьких-Панкеєвих, відомий ще як “Вовче лігво”, був зведений у 1854 році в селі Василівка на Одещині. У цьому будинку виростав Сергій Панкеєв — найвідоміший пацієнт психоаналітика Зиґмунда Фройда. У період 1917–1920 років у будівлі діяло відділення НКВС. Після здобуття незалежності України маєток почав занепадати: місцеві мешканці розбирали конструкції на будівельні матеріали, що призвело до обвалення даху, міжповерхових перекриттів і частини фасаду. На початку 2000-х головна західна стіна центрального корпусу теж зруйнувалася.

У 2010 році об’єкт був проданий за 1 мільйон гривень (близько 125 тисяч доларів) компанії “Українська кабельна компанія”, яка зобов’язувалась провести реставрацію до 2017 року. Однак жодних робіт із відновлення так і не було розпочато.

Як і кожному таланту, народженому за радянських часів, Степану Олійнику довелося пройти непрості випробування. Адже бути літератором, та ще й гумористом без втручання “органів” було просто неможливо.

У 1930-му році радянська влада репресувала батька Степана Олійника — як куркуля. Майбутнього літератора, як сина “ворога народу”, виключили з університету. Через рік він відновився, але скоро був заарештований — за “неправильні” частівки для студентської стінгазети.

Степану Олійнику пощастило — він вийшов завдяки листу підтримки від двохсот своїх однокурсників. Втім перебування у в’язниці довго нагадуватиме про себе — від нервів хлопець захворів на епілепсію, якої вдалося позбутися більш, ніж через 10 років.

Однією з улюблених речей в гардеробі Олійника була вишиванка. Він носив її все життя, навіть попри те, що вона могла призвести до проблем за “націоналізм”.

Легка вдача і талант стрімко вели Олійника до професійного визнання та народної любові. Вже у 1939 році він став відомим журналістом та поетом, переїхав до Києва. У роки Другої світової був прифронтовом кореспондентом. По закінченню війни присвятив себе гумористичній творчості.

Обирався членом президії Спілки письменників УРСР, був депутатом Верховної Ради СРСР 6 та 7 скликання (у 1964—1970 роках) та лауреатом Сталінської премії.

“Привид” радянських спецслужб завжди супроводжував Олійника. У 1936-му його схиляв до співпраці НКВД і через відмову отримував погрози. Вже після смерті гумориста, його сусід, письменник Олекса Гуреїв розповів ще один епізод.

“Одного разу Степан Іванович з’явився в домівці мов із хреста знятий. На запитання Олекси, що сталося, зізнався: керівництво ДПУ викликало його на вулицю Короленка (нині Володимирську) “для важливої розмови”. І там довго схиляли Олійника стати “донощиком” у Спілці письменників. Він категорично відмовлявся: “Не можу, не піду на це ніколи!” “Тепер не знаю, – скрушно мовив Олексі, – чого від них чекати, чи не посадять мене знову за ґрати?”.

Втім, Степана Олійника більше не чіпали і він продовжував творити аж до своєї смерті 11 січня 1982 року у Києві.

За матеріалами УІНП та статті “Мужній по своєму і по народному совісний. Степан Олійник” Андрія Мельничука